Розділ 35

ПОЛІНА

Земля під ногами горить. Залітаю в кімнату й шукаю чим би двері забарикадувати. Під руки попадається стілець. Прилаштовую його до дверей, сподіваючись, що він мене врятує від непрошених гостей.

Складно передбачити наміри Фелікса. Не уявляю, як він сприйме мою присутність у своєму домі. Краще готуватися до найгіршого.

Нас розділяє тільки одна стіна. Залишаюся в кімнаті сама, і мені стає ще більш незатишно. Присутність Фелікса чомусь дарує відчуття захисту. Якесь внутрішнє тепло розливається по всьому тілу... Так дивно... Адже він ворог. Чи ні? Але його сім'я допомагає мені зараз. Нехай рішення взяти мене під дах свого будинку належить його рідним. Але він міг би чинити опір. Можливо, так тому, що Фелікс - єдиний, кого я тут хоча б знаю... Нехай і не з найкращого боку.

До чого готуватися? Не розумію...

Набираю номер подруги Олі, хочу поділитися з нею, розвантажити мозок. Йдуть гудки, вона не бере слухавки.

Як це важко, просто нестерпно - залишитися сам на сам із негараздами. Відчути себе нікому непотрібною, без захисту. У школі, крім Дениса, друзів немає. Тільки дідусь мій порятунок, а тепер мені навіть і йому не можна поскаржитися. Його не можна засмучувати в жодному разі.

Згадую, як однокласники два роки поводилися зі мною, як принижували мене глузуванням і образами, як жорстоко наді мною жартували. Але ж я так намагалася бути тихіше води, нижче трави. Та що там, вони мене цькували взагалі ні за що ні про що. Та вони й цькуванням це не вважали. На повному серйозі були впевнені, що це просто жарти, приколи. І одним із призвідників майже завжди був Фелікс. Він мене ненавидить. Він мій заклятий ворог.

Тишу порушує телефонний дзвінок. Це Оля.

- Олю, вибач, я тебе розбудила? - я стрімголов хапаю телефон, щоб скоротити час звучання дзвінка телефону, який оглушливо порушує тишу, яка панує в будинку.

- Так, Полінко, зізнаюся, так спати хочеться, голову від подушки відірвати не можу, - вона ледве ворушить язиком, і я ледве розбираю сенс фраз, що долітають до мене.

- Тоді спи далі, не буду тебе турбувати.

- Сталося щось?

- Та нічого страшного, просто нудьга, на добраніч, - я вішаю слухавку, засмутившись від свого необдуманого вчинку.

Я лягаю на ліжко і згортаюся калачиком. Не знаю, як далі жити.  Знаю тільки одне - я буду боротися за себе. Вогонь запеклих не пече.

Утім, зараз, опинившись безпосередньо перед небезпекою, мені стає взагалі спокійно. Так уже я влаштована. Очікувана небезпека лякає більше за реально присутню. Я уявляю себе приборкувачем тигрів, який зайшов у клітку з хижим звіром.

Навколо панує тиша і спокій. І все ж я відчуваю його присутність. Від однієї свідомості, що він там, за стіною, у мене починається мандраж.

Уява малює його очі. Вони в нього справді нереальні. Цілий всесвіт. Всесвіт, який може увібрати, проковтнути всю мене, з головою, немов хижак. Кожен мій м'яз відчуває напругу. Подалі краще триматися від цих відчуттів. Він, може, на всіх так дивиться або, точніше сказати, крізь усіх. Але особисто мені не по собі.

Як усе це може поєднуватися одночасно в моїх сприйняттях? Я лопну, серце моє вибухне, мізки вибухнуть, а душа вивернеться навиворіт.

Чую звук нового повідомлення на телефон. Дивлюся і не можу стриматися від сміху. Зі мною стає  напад гомеричного реготу. Оля надіслала мені фото, де вона та її партнери по шкільному театральному гуртку репетирують ролі. Оля виконує роль вампіра, так я оцінюю її вигляд і костюм. Це так і комічно і безглуздо одночасно. Оля з іклами, що випирають, виряченими очима, задоволено потирає руки, забруднені кров'ю невинної жертви...

"Ну, подруго, ти даєш. Нутром відчуваєш, як мене відволікти від сумних думок" - я віртуально звертаюся до Олі. Зізнаюся собі, що їй вдалося це на всі сто.

Лише на пару хвилин розслабляюся завдяки подрузі. До мого слуху долинає ледве вловимий шурхіт з боку коридору. Я кидаюся до дверей і прикладаю вухо до них, намагаючись розрізнити приналежність звуків. Бачу, як злегка опускається ручка дверей. Хтось торкається до неї. Значить, хтось стоїть за дверима, і цей хтось може будь-якої миті проникнути сюди. Серце тікає в п'яти від страху й очікування чогось невідворотно жахливого. Мною опановує паніка. І я кидаюся в ліжко, закутавшись з головою в ковдру, наче це може врятувати мене.

Це може бути Фелікс. Що він задумав? Налякати мене чи образити? Як тоді - він стояв поруч, наші тіла майже стикалися, і я відчувала на своїй шкірі його дихання, вловлюючі його особливий, дурманний запах.