Розділ 27

ПОЛІНА

Уроки ледве–ледве висиджую. З таким сусідом, під пильною увагою насуплених очей Фелікса, перебування в стінах школи мені мають зарахувати як один до двох. Незмінно відчуваю напругу і незрозуміле хвилювання від близькості його присутності. Добре хоч сьогодні обходиться без властивих йому викрутасів.

 Нарешті лунає дзвоник, що сповіщає про закінчення останнього уроку і я видихаю. Ще один важкий день у гімназії, яка завдяки моїм однокласникам поступово перетворюється на ненависну для мене, закінчено.

Я так заплуталася у своїх думках, якщо бути чесною до кінця. Навіть обговорення з Олею моїх проблем не принесло бажаного полегшення. Залишилися одні невирішені питання, просто полегшало на душі від того, що виговорилася. Тримати все в собі дуже важко.

Та й слід визнати, що минуло всього кілька днів і я потихеньку звикла до присутності свого мучителя за однією зі мною партою. Хоч він і заважає мені зосередитися, особливо на заняттях з точних наук. Поруч із ним не до роздумів, доводиться тримати вухо гостро, того й гляди відшибе щось. Головне, що я змінила своє ставлення до самого факту його перебування поруч зі мною. Знайшла в собі сили ставитися до цього спокійніше. Звикла, напевно...

Уже дорогою додому дзвоню дідусеві. Треба повідомити йому, що я звільнилася і прямую додому. Може дорогою треба щось купити з продуктів. Телефон не відповідає, але я не здивована. Знаю, що він збирався на цвинтар, ми зідзвонювалися вранці. У транспорті дід не завжди чує звук телефону.

Діставшись до свого будинку, дзвоню у двері нашої квартири. Ніхто не відчиняє. Доводиться діставати ключі. Не встигаю зачинити за собою вхідні двері, як чую голос сусідки Алевтини Василівни:

– Поліночко, ти не лякайся дитинко. У дідуся напад стався, відвезли його в лікарню. Погано йому стало тут, на сходах. Добре я вчасно помітила його на сходах, він сидів під стіною. На поверх піднявся, а до квартири дійти сил не вистачило. Я одразу викликала швидку.

– Так... а що з ним? Відомо? – вмить руйнується мій благополучний світ. – А в яку лікарню, ви не знаєте?

– У другу міську.

– Скажіть мені, як він? Коли ви його бачили, у якому він був стані? Лікарі швидко приїхали? – хвилюванню моєму немає меж. Був би тільки живий. Мій єдиний рідний дідусь. Рідненький, тримайся.

– Ти заспокойся і сподівайся на краще. Не налаштовуй себе на негатив. З літніми людьми таке буває.

– Так, що ж мені робити? – я стою в розгубленості.

– Тобі потрібно обов'язково з'їздити туди в лікарню сьогодні. Дізнатися – може ліки якісь потрібні 

Збігаю сходами вниз, навіть не пам'ятаю, зачинила я вхідні двері чи ні. Начебто... начебто так, закрила. Спотикаючись, біжу на зупинку. Розгублена, перелякана... Це ж... це ж дідусь мій...

Сльози заливають очі, сил немає стримувати їх. Хоч би обійшлося. Намагаюся взяти себе в руки. У лікарні мені підказують, куди пройти і з ким можна поговорити. Спочатку просять почекати, поки звільниться лікар. Усе, що повідомляють на цей момент – пацієнт у реанімації. Стан важкий...

Довго чекаю під дверима – цілу вічність. Намагаюся рахувати секунди, які перетікають у хвилини, у години.

До мене підходить мила дівчина, цікавиться моїм станом. Кілька разів підходить. Напевно, медсестра. Я вже не розумію, якщо чесно. Пропонує води, але я відмовляюся. Нічого не хочеться. Вже й сліз в очах уже немає. Мабуть, в організмі закінчилися.

Дівчина приносить мені стаканчик із рідиною, що огидно пахне, і змушує випити. Морщуся і ковтаю рідину. Розумію, що це заспокійливе. Схоже на знайомий мені корвалол. У дідуся він завжди під рукою. Реакції стають трошки загальмовані. А може, просто під дією шоку і втоми.

 Повз проходять люди, пробігають лікарі. Саме пробігають. Там, у довгому коридорі, ціла низка дверей. І за кожною лежить хтось, чиє життя залежить від людей у білих халатах та швидкості їх дій.

Я думаю про те, як важко бути лікарем. Кожен божий день боротьба за чиєсь життя. Нарешті, двері відчиняються і виходить лікар.

– Так. Дідусь у реанімації. Викарабкується потихеньку.

Зараз головне – дізнатися... дізнатися, що робити...

– Поступив по швидкій. Стан оцінюють як важкий... Слава богу, живий.

Я не розумію, як мені сприймати слова лікаря. Розгублено дивлюся на його рот і просто голова розлітається на тисячі шматочків. Чим я можу допомогти? Як? Що робити, щоб його врятувати?

З усієї розмови з'ясовую найголовніше – живий. Він живий і його серце б'ється.

–Можна мені його відвідати? – з надією шепочу, ледве чутно.

– У реанімацію вхід відвідувачам заборонений. Якщо пообіцяєте, що не затримаєтеся, я вам дозволю зайти до нього, не більше ніж на кілька хвилин. Тільки глянете і покинете палату. Обіцяєте?

Я гарячково киваю головою.

– Він зараз спить, говорити з ним не вийде, але хоч побачите його. Я знаю, як це важливо для вас обох.

– А ліки? Може потрібно щось? Скажіть, може дідусь потребує чогось?

– Він отримує весь необхідний набір медикаментів, необхідний за його діагнозу. Не варто про це хвилюватися. У його стані дуже важливо відчувати, що рідні про нього піклуються.

У палаті дуже холодно. Чи це від переживань. Мене б'є озноб. Дідусь лежить на ліжку. Навколо нього різні дроти, багато приладів. Найгрізніший – той, який пищить. Я бачила у фільмах, що це монітор серцевого ритму.

Підходжу ближче, гарячково міркуючи, що сказати. У голові порожньо. Я навіть не знала, що людина може не думати. Стираю сльози, які капають на білосніжне простирадло, на дідусеву руку. Акуратно торкаюся його долоні. Холодна. Так незвично. У діда завжди гарячі руки. Гладжу його руки, просячи всі сили небесні прийти на допомогу моєму рідненькому дідусеві.

– Я з тобою, дідусю. Не смій здаватися. Одужуй заради мене. Дуже тебе прошу.

Чую, як у палату зазирає лікар і дає мені знати, що час вийшов і пора вийти.