Розділ 20

ФЕЛІКС

– Я що, схожа на самогубцю? – цілком очікувана реакція Лариси на мою пропозицію сидіти за партою з Денисом. 

– Ну, як знаєш. Це частина мого плану, я дав обіцянку втихомирити цю знахабнілу парочку, – повідомляю я тоном, що не терпить заперечень. – І я її виконаю.

– На фіга мені він здався? – вона докірливо підтискає свої нафарбовані губки.

– Ось побачиш, не мине й тижня, як вони присмиріють і будуть у мене по струнці ходити, – я розкриваю хижі перспективи свого плану.

Я говорив зі своєю сусідкою по парті, а насправді всіма своїми помислами перебував поруч із Поліною, там, де в цьому грьобаному жіночому туалеті переді мною стояла перелякана дівчинка, яка тремтіла і була в моїй владі. Розчервоніла. Губи покусані мало не до крові. 

Завжди, коли хвилюється, терзає їх. Але це, чорт забирай, зводить мене з розуму. Я теж... хочу злегка їх прикусити. Як я мрію домогтися від неї поцілунку...

– Та ти гониш! Нічого іншого ти не міг придумати? 

– Та вже це краще, по-моєму, ніж влаштовувати превселюдні розбірки на всю школу, – я натякаю Ларисі на події в жіночому туалеті. 

Чутки школою розносяться з блискавичною швидкістю. Школярки, яких Лариса зі своєю компанією вигнала з туалету, обговорюють те, що трапилося, на кожному розі. І роблять вони це не ховаючись ні від школярів, ні від учителів. Чого доброго і до директора дійде.

– Ти ж сам тоді говорив, що покараємо її. Ми попередили її, приструнили, – вона все ще сподівається мене переконати і відмовитися від наміру мінятися партами.

– Не забувай, що потрібно її покарати таким чином, щоб самим не постраждати, щоб нас не покарали, – нагадую їй про рішення, ухвалене в кафе.

– Та не буде він із нею сидіти, – втручається в нашу бесіду Артур. – Хто ж його змусить?

– Так, не хіпішуй. Я розрулю цю ситуацію, – заявляю з упевненістю. – Є дієві методи. Завтра має все вирішиться.

– Я вважаю, Фелікс правильно каже. Ти, Ларисо, забудь про свої хотілки. Для користі справи, – підсумовує Никифор, прислухаючись до нашої розмови.

– Ой, що буде, чую смаженим запахло, – Артур багатозначно закочує очі.