Розділ 19

ПОЛІНА

– А ось і ти, Царенко. Ти нам і потрібна, – лунає жіночий голос за моєю спиною, коли я прямую до свого класу. Я вловлюю інтонації, які не віщують приємного спілкування.

Хлопчики й дівчатка з молодших класів із криками проносяться коридором. Кругом крики, галас, метушня. За ними можна вивчати броунівський рух атомів і молекул.

Продовжую йти вперед. Не хочу відгукуватися, тут так гамірно, що можна й не розчути, що до тебе звертаються.

Відчуваю як мене підхоплюють під лікоть і силоміць тягнуть у бік туалету, повз який я йду на даний момент. Обертаюся і бачу своїх однокласниць на чолі з Ларисою, яка вчепилася в мою руку мертвою хваткою. Природно, я намагаюся вивільнитися.

– Та ти не смикайся. Розмова серйозна є, – єхидно заявляє вона.

Я озираюся на всі боки в надії знайти чиюсь підтримку. Безрезультатно.

Ми опиняємося біля дверей туалету і Лариса, відчиняючи двері, заштовхує мене всередину. Сама вона, в оточенні групи таких самих дівчат, заходить слідом. 

– Валіть звідси, – Лариса наказує ученицям молодших класів, які тут перебувають, покинути приміщення.

Вони здебільшого крутяться перед дзеркалом, приводячи до ладу свої зачіски, а хто старший – і макіяж. Не одразу врубаються в суть того, що відбувається. Лариса прикрикує на них загрозливо.

У результаті вони кулею вилітають із туалету, і я втрачаю останню надію на чиюсь участь.

– Ларисо, навіщо ти мене сюди притягла? Що ти хочеш? – намагаюся говорити спокійно, не видавати внутрішнього хвилювання.

Замість відповіді вона грубо хапає мене за плечі й штовхає далі вглиб приміщення, притискаючи до стіни. При цьому я вдаряюся спиною, вчасно нахиливши голову вперед, щоб уникнути удару в неї. Мені і боляче, і незрозуміло, що від мене хочуть, і все це відбувається несподівано.

– Прибери руки, – кажу я і дивлюся на Ларису впритул, намагаючись оцінити її наміри.

– Ой, як нам не подобається, – вона посміхається, але руки знімає з моїх плечей. – Мабуть, ти не зробила жодних висновків минулого року? Ну, не нахабство? Голодранка роз'їжджає на мотоциклі? Продовжуєш вислужуватися перед училкою, бігаєш по папки для неї, – потік претензій до мене так і відскакує від її скривленних від злості губ.

– Ти ж сама розумієш, Ларисо, що мені нічого тобі сказати, – дивлюся на неї прямо, погляд не відводжу. У вухах стоїть гул і в очах темніє. Відчуваю нестачу кисню.

– То ти ще й дурепою прикидаєшся? – каже Матюхіна, смикаючи мене за мереживо на блузці й надриває його не до кінця, залишивши висіти напівобірваним.

– Охолонь, – прорікає Лариса. – Дівчинка й так зараз вписяється від страху. Дивись, ледве дихає, бідолаха. 

– Дівчатка, я не хочу з вами сваритися, – намагаюся не роздмухувати багаття конфлікту. Я дала собі зарок бути розумнішою за них і не вплутуватися в жодні розбірки. 

– Ми тебе попередили. Щоб була нижче трави, тихіше води, жебрачка. Спробуй тільки комусь вякнути – до випускного не протримаєшся в гімназії. Зрозуміла? Тож сиди й мовчи.

Чую, як смикаються двері туалету. Під натиском сильної руки двері, які дівчата–хуліганки утримували, відчиняються і до туалету вривається Павленко.

– Ось ви де, а я гадаю, де це пів класу поділося, – йому знадобилося лише кілька секунд, щоб озирнутися й оцінити ситуацію.

– Ми вже все сказали, другого попередження не чекай, – Лариса багатозначно дивиться мені прямо в очі, наголошуючи на слові попередження. – Виходимо.

– Коротше, Царенко, ти все зрозуміла? – кидає Матюхіна, прямуючи до виходу слідом за іншими.

Замикає їхню ходу Фелікс.

Він робить кілька кроків до дверей, зупинившись, розвертається і ми опиняємося з ним ніс до носа. Точніше буде сказати, мій ніс упирається йому в груди. Я прямувала так само, як усі до виходу, отримавши пістон від однокласниць, помилково вважаючи, що інцидент вичерпано.

– Поспілкуємося, Поліно? – питання його звучить у тоні, що не терпить опору.

Мені залишається тільки розгублено опустити руки й плескати очима. Фелікс перегороджує мені шлях до виходу своїм тілом і уважно дивиться прямо в очі.

Але, господи, про що знову він хоче зі мною спілкуватися, що йому потрібно від мене? Що для нього моя персона? Об'єкт для знущань? Скільки було торік непорозумінь, пов'язаних із його витівками щодо мене.

 Хто я така, щоб Павленко мене помітив? А тут раптом: "Поспілкуємося з тобою, Поліно...". 

За весь час навчання тут я не чула від нього доброго слова. Як усе ж таки гірко мені доводиться розплачуватися за право навчатися в цій ексклюзивній гімназії. З яким задоволенням я б кинула тут навчання і перейшла в будь–яку іншу школу.

Доводиться терпіти, тільки тому що залишилося зовсім небагато часу до випуску.

Він лише дивиться на мене поблажливо, як на нетямущу дурепу. А потім раптом подається вперед, нахиляється до мене, майже торкаючись плеча. І я шкірою відчуваю його тепле дихання, від чого лоскотно і хочеться втягнути голову в плечі.

– Дай пройти, будь ласка, скоро дзвінок, – хвилюючись, прошу я.

Мені стає не по собі від його близькості, його звабливих очей і я судорожно ковтаючи, відступаю на крок назад. Але Фелікс лише нахиляється ближче.

Мовчить усе з тією ж глузливою напівусмішкою. Я відчуваю його дихання – тепле, прискорене. І під його пильним, вивчаючим поглядом мені стає ще більше не по собі. Нарешті я чую його слова: 

– Якщо хочеш відносно спокійного життя робитимеш, як я скажу. Переконаєш Дениса пересісти від тебе.  Я займу його місце за партою, а він займе моє і сидітиме з Ларисою, – вимовляє він чеканячи кожне слово. Мабуть сумнівається в моїй тямущості. Та звісно, хто ж із наскоку розбереться в цій чехарді, яку він нам із Денисом нав'язує.

Моя бідна голова тріщить від нагромадження запитань. Я розумію, що ставити їх зараз недоречно, ми можемо запізнитися на урок – ось–ось має продзвеніти дзвінок.