Розділ 8

 ФЕЛІКС

Голова ніяк не хоче покидати подушку. Під ранок так солодко спиться. Як же хочеться ще хоч трішки поспати. Мені здається, що я взагалі–то і не спав сьогодні. Як я відвик після тривалих канікул вставати в таку рань! Знущання, не інакше. 

– Підйом, соня! – до моєї свідомості долітають слова батька.

– М–м, спати хочу, –  я марно намагаюсь розімкнути повіки.

Батько, що схилився наді мною – це перше, що я бачу, остаточно розплющивши очі.

– Сьогодні до школи, не забув?

– Та пам'ятаю я, таке забудеш...

– Часу мало, синку, треба підготуватися, – і я відчуваю, що з мене зривають простирадло.

Я ще тісніше згортаюся калачиком, намагаючись відгородитися від зовнішнього світу.

– У мене будильник, – намагаюся знайти аргумент проти свавілля батька.

– Сніданок на тебе вже чекає на столі, – не вгамовується мій мучитель.

– Ну, я все контролюю, тату, дай додивитися сон.

– Юля, приготувала круасани, які ти так любиш,– він продовжує нависати наді мною, як грозові хмари. 

– Так, Юлині круасани – це якраз те, заради чого я зараз підхоплюся з ліжка, – батькові явно не подобається моя іронія.

Я й так морально готовий до важкої неминучої розмови з ним, у зв'язку з учорашніми подіями. Обіцянку, дану йому зовсім недавно, я не виконав. Знову влип. Як не старався, не вийшло бути пай хлопчиком. Засмучую я його, сам того не бажаючи.

Повернулися ми з ним із поліції вчора пізно. Мені довелося сидіти у відділенні досить довго. Так не хотілося, щоб батько дізнався про те, що трапилося.  Спочатку я робив усі можливі спроби відкрутитися від правоохоронців. Випробовував усі варіанти – ті, які раніше спрацьовували стовідсотково, потім уже став на ходу вигадувати всіякі дурниці. Нічого не подіяло. Довелося залучати батька. Додзвонитися з першого разу не вдалося, у нього була відповідальна зустріч і телефон був вимкнений. З другого разу мені пощастило, батько взяв слухавку. 

Приїхав він у поліцію, як тільки зміг. На той час я вже почав засинати сидячи, на лавці камери ув'язнення. Була вже дуже пізня година, коли нарешті я почув голос батька, який спілкувався з моїми тюремниками. Я одразу схопився. Так, начебто, радіти треба – як ніяк він вісник моєї свободи... І водночас, розумію, що на мене чекає розбір польотів. Отримаю від нього по всій суворості батьківського виховання... Втім, одним менше, одним більше – мені не звикати.

Нарешті, я бачу батька. Поліцейський, переговоривши з ним і перевіривши документи, скомандував, гримлячи ключами від камери:

– Малолітка, на вихід.

На обличчі батька, за зовнішньої витримки, було помітно, що він розсерджений. З губ так і злітало – знову син, ти ж обіцяв.

Я не став змушувати себе чекати і з полегшенням покинув приміщення камери.

 – Можете бути вільні. І більше не порушуйте!, – почув я такі бажані слова.

– Я вже зібрався тут ночувати, – намагався я викликати жалість батька, залишившись з ним наодинці.

– Я ділова людина. З ранку до вечора працюю, приїхав одразу, як зміг, – на його вилицях грали жовваки. Видно було, як він ледь стримується.

– А... Точно. Забув.

– Та й у принципі, я думав, що в мене вже дорослий хлопчик, який уміє тримати слово, як чоловік. Я так сподівався на тебе, Феліксе.

Я з ним був згоден, не сперечався, розуміючи, що винен.

– Тату, я нічого страшного не накоїв. Просто нас підставили якісь виродки, – намагаюся я виправдовуватися.

– Якби не було завтра 1–го вересня, початок навчального року, я б, мабуть, наважився тебе там залишити, обстановка там підходяща для переосмислення свого способу життя, – говорить тато, дивлячись на мене впритул.

– Невже ти б міг так вчинити? Я так на тебе чекав, так хотів додому скоріше. Я так тебе люблю, – прикро мені було чути такі слова від батька. Не такий я вже й поганий, буває й гірше. – Я виправлюся, повір мені. 

Я розумію, що батько має рацію, як би мені не було прикро чути його слова. Я до кінця не міг зрозуміти і прийняти їхню розлуку з мамою. Стрес, який я пережив після їхнього рішення розлучитися, все ще нагадує про себе глухим болем. Я любив їх однаково, як належить синові любити батька і матір. І обидва вони були гідні синівської любові. Коли це сталося, перша думка була – вони мене не люблять, я їм не потрібен. Мене стала переслідувати впевненість, що я винуватець їхнього розбрату. Мама, яку я люблю не менше за батька, і з якою, як мені здавалося, ми будемо жити разом завжди, тепер живе окремо. І бачимося ми з нею не щодня. Хіба це нормально?

Чому ж тато не хоче зрозуміти, як мені важко це прийняти?

– Їдемо скоріше додому, сідай, – батько запрошував мене сісти на заднє сидіння машини, поруч із собою, напевно маючи намір і надалі мене вичитувати.

– Основна твоя мета – це навчання, тобі потрібно опанувати сучасну професію. Тоді відбудешся, як особистість. Я намагаюся все робити для твого благополуччя, для того, щоб ти ні в чому не потребував ні зараз, ні в майбутньому. А для цього мені доводиться багато працювати. А ти дурницями займаєшся. Як ти додумався так ризикувати? Навіщо туди поліз? – видно було, що батько по–справжньому засмучений.

– Там нічого особливого не сталося. Я просто робив те, що роблю щодня вдома у своїй кімнаті та у дворі. Нісенітниця все це, не звертай уваги, – я докладав усіх зусиль, щоб заспокоїти його. – Руки, ноги на місці. Усе гаразд.

Добравшись благополучно до свого будинку, я завалився у своє ліжко. Мене не покидало передчуття, що основний прочухан ще попереду. Просто сьогодні батько втомився. І назавтра, на ранок на мене чекає величезний розбір польотів. Хочеш не хочеш, а цього не уникнути.

– Тобі на збори півгодини, скоро виїжджаємо.

– Не зрозумів, що значить виїжджаємо?

– Я тебе відвів перший раз у перший клас, хочу і востаннє.

– Ти відвезеш мене на лінійку сам?

– Звичайно, – киває батько. – Ти ж випускник. Хочу подивитися лінійку.