Розділ 6

Ми стоїмо в повному заціпенінні – що ж далі робити. Я дивлюся на Дениса, він явно  налаштований на активні дії.  Я бачу, що він збентежений не менше за мене. Його засмучене обличчя говорить саме за себе.

Виявляється, в той момент, коли я почала розвертатися, Денис уже встиг майже впритул наблизитися до нас, одночасно відкриваючи велику банку з колою. Він стояв до нас з Олею впівоберта, коли я розвернулася і зачепила його лікоть. Один незграбний рух і я з ніг до голови залита шиплячим напоєм. Весь мій одяг, обличчя, волосся вмить стали абсолютно мокрими й липкими.

– Що ж це?  – розгублено бурмочу я.

– Поліно, вибач мене ще раз, – Денис  шокований не менше за мене.

– Як же я піду додому така мокра?

– Ну, треба щось придумати, – Оля перестає охати й ахати, розуміючи, що цим справі не допоможеш.

– Можливо, у них є фен? – перше, що спало мені на думку.

Навколо нашої компанії вже крутятся продавці магазину, вони дуже  занепокоєні збереженням своїх товарів, перебирають й ретельно оглядають речі, що знаходяться поблизу нас.

– Галю, дивись тут начебто пляма мокра, – звертаєтся літня жінка до своєї колеги.

– Дай–ка я подивлюся, ось краще тут під лампою видно, – втручаєтся інша продавчиня, надівши окуляри.

У мене всередині все холодіє. Тепер окрім турботи про свій зовнішній вигляд додався страх, що нам закинуть псування цих речей.

– Можливо, у вас тут є де можна мені вмитися? – скромно звертаюся до персоналу.

– Дивіться, вона вся липка, – додає Оля.

– Дівчата, не хвилюйтеся, я все вирішу, – долає свою боязкість Денис.

Продавці трохи заспокоюються, не виявивши жодних вад на обстежених ними речах.

Тепер на їхніх обличчях з'являється більш–менш співчуття до мене, як до постраждалої.

– Ідіть сюди, тут санвузол, можете вмитися, – пропонує Галя, вказуючи мені шлях до санвузла.

Я йду за нею, залишаючи на підлозі мокрі сліди.

– Ну ось, доведеться ще й підлогу їм мити, – розмірковую я, важко зітхаючи. А так усе добре починалося. Нічого не віщувало біди. Хто б міг подумати, що таке може трапитися. А мене вдома дідусь негодований чекає, тісто на пиріжки напевно вже підійшло. Ось я розтяпа. Влипла.

Розмірковуючи над своїм тяжким становищем, я ретельно змиваю з себе залишки липкого продукту. Повністю вмиваю обличчя, на нього припала найбільша порція солодкої води, на одяг потрапило вже те, що стікало з обличчя. Вмившись, я відчуваю себе впевненіше.

Виходжу із санвузла, а тут просто під дверима тупцюють Оля і Денис, емоційно обговорюючи ситуацію, що склалася. Денис стоїть із таким червоним обличчям, яким я його ще не бачила.

Розмова, мабуть, відбувається на підвищених тонах. Та з такою подругою не пропадеш. Оля стійко відстоює мої інтереси. Та й Денис не втік, міг би кинути нас, мовляв, розбирайтеся самі.  Ваші проблеми.

Ні, мабуть, із совістю в Дениса все гаразд. Я дивуюся, як він витращається на мене. Незважаючи на те, що мені зовсім не до нього, про себе я встигаю відзначити його доброзичливість щодо мене. Щось починаю пригадувати, як Денис справді надавав мені знаки уваги. Була така справа, але я ніколи не звертала на це увагу.

– Ну як ти? – вони обидва навперебій цікавляться моїм станом.

– Як бачите, можу очі хоча б відкрити, тепер не злипаються.

– Ось і добре. 

– Піду додому, мене дідусь зачекався.

– У мене є пропозиція, – Денис подає невпевнений голос, – ви ж нічого не купили тут у магазині. А навіщо міряли тоді?

– Що хотіли те й робили, не твого розуму справа, – відповідає Оля.

– Денисе, ну іноді речі підбирають наперед, розумієш? – виправдовуюся я.

– А як тобі, щось сподобалося? Підійшло? – Денис дивиться на мене.

– Звичайно, це що найголовніше, що тебе зараз хвилює? Я з твоєї вини змушена йти додому в такому вигляді. От як я піду? Усі обертатимуться на мене і сміятимуться, – ледь не плачучи, я уявляю картину свого повернення додому.

– Треба щось придумати, – розмірковує вголос Оля.

– У мене є пропозиція. Поліно, ти тільки зрозумій мене правильно. Ти ж можеш переодягнутися, тут стільки речей, дивись, у такому не соромно буде йти вулицею, – Денис озвучує свою пропозицію невпевнено, переминаючись з ноги на ногу.

– Та ти ставиш нас у незручне становище, ти хоч розумієш це? – з обуренням підвищує голос Оля .

– У нас не вистачить грошей, тут же не благодійний заклад, – збентеженню моєму немає меж, коли я змушена зізнатися у своїй неплатоспроможності, одночасно відчуваючи, як фарба заливає обличчя.

– Я не пропоную тобі купувати, я маю якось спокутувати перед тобою свою провину – нехай це буде компенсацією за незручності, яких ти зазнала, – нарешті він викладає свої наміри.

– Що ти маєш на увазі? – уточнюю я, не зовсім усвідомлюючи його план мого порятунку.

– Я хочу оплатити той одяг, що тобі підійшов, це ж так просто, – Денис розводить руками.

– Це не зручно, я не зможу тобі найближчим часом повернути гроші, у мене такої суми немає,– тривожно повідомляю, гарячково обмірковуючи, як же виплутатися з цієї щикотливої ситуації.

– Нам підходить, це прекрасний план, – Оля перебиває мене, натхненно підтримуючи пропозицію Дениса.

– Але, Поліно, ти не зможеш іти додому в такому вигляді, – наполягає хлопець.

– Я піду, як є. Це виключено, я не приймаю таких подарунків,– кажу я, роблячи крок до виходу.

– Денисе, не слухай її. Вона не знає, що творить, – обурюється Оля.

 – Як ти вийдеш на вулицю? А раптом ще хтось зі знайомих попадеться? – лякає мене хлопець можливими варіантами неприємностей, що чекають на мене.

– Може мені дочекатися темряви? – раптом мені спадає на думку.

– Ну подруга, ти у своєму репертуарі.

– Поліно, не сміши. Тебе не повинна хвилювати тема грошей, не в грошах справа, а в тому, як би тобі дістатися додому. Я ж сказав, мені не потрібно повертати гроші за одяг. Я куплю його, бо я винен, – Денис не лінується повторити свою пропозицію, детально розкладаючи все по своїх місцях.