Розділ 4

ПОЛІНА

Мені подобаються всі пори року, кожна по своєму. Але до осені в мене особливе ставлення. Особливо, якщо вона сонячна і тепла. Коли природа ще ніжиться в теплих промінчиках, але на листі вже пробивається перша жовтизна.  Скоро розфарбуються дерева, і можна буде гуляти в парку, насолоджуючись оранжево-жовтою палітрою.  І зовсім скоро календар перегорне останню сторінку літа, щоб почати відлік нового навчального року.

Багатьом знайоме те хвилююче відчуття, яке відчуваєш, коли на плічках звисає випрасувана форма, а у вазі чекає своєї урочистої години букет хризантем.

Ніч перед першим вересня триває нескінченно довго, а будильник цього ранку дзвенить особливо приємно. Приблизно такі емоції переповнюють учнів після літніх канікул напередодні першого шкільного дня. Однак піднесений настрій та ейфорія тривають недовго, на зміну їм приходить швидка стомлюваність і шкільна депресія.

Сьогодні прекрасний день – останній день літа.

І поки що ніщо не нагадує про осінь на порозі.

Ми крокуємо з моєю нерозлучною подругою Олею, спритно перестрибуючи через калюжі та вибоїни в асфальті. Місяць пролетів непомітно. Усі приготування до нового навчального року завершено. Куплено все, що необхідно для здобуття знань у школі – підручники, нова шкільна форма, одяг для фізкультури.

Наближається до завершення наше безтурботне шкільне життя. Попереду навчальний рік, випускний у гімназії, у класі, де мені не раді і в якому мене так і не прийняли за весь час. Пережити б ще один рік і забути про них і цю гімназію для безцінних дітей заможних батьків як страшний сон...

Минулі дванадцять місяців, проведені в новому класі, були для мене воістину важкими – мені довелося багато чого стерпіти. Бо мета виправдовувала засоби – я хотіла навчатися останні два навчальні роки в цій елітній гімназії, грант до якої я виграла на олімпіаді в нашому регіоні й отримала пільгове місце.

Я старалася і дуже багато займалася, щоб досягти цієї мети. Конкуренція була жорстка – сотні претендентів.

Але від радості вчитися в елітній школі не лишилося й сліду, коли я переступила поріг нової школи. Холодний прийом, підозрілі, оцінювальні погляди нових однокласників... Повний ігнор. Усім було відомо, що я учениця бюджетного місця, а вони, вірніше, їхні батьки оплачують навчання.

Чи варто говорити, що я так і не стала там своєю? Минув рік, а я все ще сіра тінь, "відсядь від мене" і "заучка, дай списати!"

Дитинство закінчилося: інтенсивне навчання, підготовка до іспитів, самі іспити, отримання атестата і вступ до університету мрії. Навчатися в такій гімназії зовсім нелегко, але я сама хотіла потрапити туди, щоб моїх знань і протекцій учителів вистачило для вступу до вищого навчального закладу.

Ми з Олею сьогодні можемо розслабитися, присвятити цей останній день канікул розвагам. Тим паче за весь час канікул нам не вдавалося насолодитися спілкуванням одне з одною. 

Я підробляла кур'єром у місцевій друкарні, де, зважаючи на мій неповнолітній вік, платили мені вдвічі менше, ніж звичайним співробітникам.

Але я була задоволена – навіть цей невеликий заробіток дозволив не скупитися на обновки. А Оля провела все літо в роз'їздах – їздила з батьками на курорт і до бабусі, яка нудьгує за своєю онукою, в інше місто. 

Оля – мій справжній друг, перевірений радістю і негараздами. Ми стали дружити з першого класу і не розлучалися доти, доки я не перевелася в гімназію. Але це не заважає нам щодня, якщо не бачитися, то розмовляти телефоном. Обов'язково обмінюємося з нею всіма останніми новинами, ділимося своєю радістю і плачемося одне одному в жилетку, коли виникають неприємності.

Ближче за Олю серед однолітків у мене нікого немає.

Ось і сьогодні подруга зателефонувала і витягнула мене на вулицю. Хоч у мої плани це не входило – я обіцяла дідусеві спекти пиріжки з м'ясом і планувала випрасувати шкільну форму, білі банти, надерти все до блиску перед першим вересня, як я це робила щороку. Але встояти перед її натиском я не могла.

– Привіт, Оленька! Вдома вона, де ж їй іще бути. Поліно, тебе Оленька до телефону, – почула я голос дідуся з коридору.

– Привіт, подруго, – скоромовкою випалила я, захекавшись від прагнення швидше почути голос подруги.

– Слухай, ось, що я хочу тобі сказати, там такі розпродажі сьогодні. Вау! Ми з тобою будемо останні дурепи, якщо пропустимо, – як завжди тараторила Оля.

– Де там? – насилу мені вдалося вставити слово в плутану мову дівчинки.

– Та в новому торговому центрі сьогодні відкриття, пам'ятаєш я тобі розповідала? Ти вже готова? У тебе є десять хвилин, максимум п'ятнадцять Я тебе чекаю тут, бігом хуткіше. Ми можемо запізнитися до відкриття, – не зменшуючи темпу своєї мови, Оля кинула слухавку, залишивши мене без шансу на заперечення.

Ось так завжди, хоч би поцікавилася моєю думкою. Може в мене є якісь невідкладні справи. Ні, я все маю кинути і бігти стрімголов на зустріч із нею.

Насправді, я не така вже й зануда. Готова відставити вбік, що завгодно, щоб поспілкуватися з подругою. Я рада, що Оля подзвонила мені, – вона завжди така життєрадісна і привносить у моє життя багато позитиву. Без неї мені було б дуже сумно. Оля мала неймовірну енергетику, що називається «мертвого з могили підніме».

Коли я підходила до місця нашої зустрічі, ще здалеку побачила її високу струнку фігурку з копицею білявого волосся до пояса. Одягнена зі смаком, як завжди. Побачивши мене, Оля побігла назустріч, махаючи рукою.

– Привіт! – власниця копиці світло-русявого волосся кинулася на мене з обіймами.

– Ти швидше за мене прийшла, – усміхнулася я. – Бігла, чи що?

Оля розсміялася дзвіночком.

– Та я просто тут поруч кружляла, коли тебе набирала – відповіла вона. Дивись, яку книжку купила, поки чекала на тебе, "Енциклопедія для дівчаток", он там бачиш прилавок, там такий величезний асортимент. Очі розбігаються.