Розділ 3

ФЕЛІКС

Ми обговорили всі деталі й вирушили на пошуки нічних пригод, сподіваючись на отримання емоцій, яких бракувало на сьогоднішній вечір. До цього часу половина компанії розійшлася. Залишилися тільки найстійкіші та найзавзятіші любителі драйву.

Компанія тусовщиків занурилася в автомобіль Артура. Лорчик вальяжно влаштувалася у мене на руках. Вона не пропускала жодного лоскочущого нерви заходу. Це не було змагання, типу хто кого, треба було просто протриматися певний час.

– Дощ не піде? Хто дивився сьогодні прогноз погоди? – про всяк випадок я поцікавився,враховуючи в голові всі можливі перешкоди на шляху до успіху.

– Начебто ні. Хлопці, гляньте хто-небудь, що там на поточний момент, – Артур, зайнятий керуванням автомобіля, звернувся до пасажирів.

Дісталися ми до місця швидко, без неприємностей.

– Послухай, усе складається ідеальненко, просто абсолютно ідеально. Навіть дощ не завадить нам, – дивлячись на годинник, Никифор строчив повідомлення в месенджері.

– А поцілунок на удачу? – обійняла мене Лорчик.

– Сьогодні ні.

– Ну, я хочу приносити тобі удачу, – примхливо надула губи дівчисько.

– Учора було одне, сьогодні інше, життя не стоїть на місці.

– Чого?

– Нічого, – відповів я досить різко.

– Ти сьогодні не в дусі, брате? – запитав Артур, підморгуючи мені найбільш змовницьким чином.

– Та це вже занадто, не хочу, щоб дівчина спокушалася, – насупився я.– Набридла вже.

– Красуня – і набридла?

– Справа не в красі ж, – відповів я. – Я сьогодні ситий по горло її красою.

– Це ти чого сьогодні такий нудний? – втупився на мене Артур.

– Я сьогодні такий, як завжди, а ось ти занадто багато запитань ставиш.

– Зрозумів, – кивнув Артур. – Вибач, друже, що лізу в душу.

Я був у повній бойовій готовності. Розмови й жарти відкинули вбік. Зараз треба зосередитися. Гроші з кубушки мене мало цікавлять, а ось відчуття драйву й адреналіну від пригоди та передчуття перемоги – це для мене як повітря...

А щодо поцілунку, то він на удачу б став у пригоді... Тільки не від Лариси. Перед очима виник образ господині омріяного для мене поцілунку – знову усміхається, промениться вся, немов маленьке кошеня... Магія, не інакше. Посміхається, тільки от посмішка її не для мене. Ну, нічого я доб'юся того, що ти будеш посміхатися тільки мені.

Перехрестився, сплюнув через праве плече, проганяючи непроханий морок. Але все одно подумав: "побажай мені удачі, крихітко!".

Никифор отримав повідомлення про бонус, що надійшов на телефон.

Настав час мені приступати до виконання завдання. Никифор із компанією вибрали відповідне місце для ведення стріму. Благо освітлення було достатньо, міст і прилегла територія висвітлювалися потужними ліхтарями.

Без зусиль я знайшов підходяще місце, що дає змогу спуститися до основи мосту, і швидко дістався горизонтальної балки, що з'єднує прольоти мосту.

Підтягнувшись, став просуватися вперед, ближче до середини мосту. Через кілька метрів зупинився і відпустив одну руку. Під мною була прірва, до землі було метрів десять. Достатньо, щоб розбитися в разі падіння. Однак, я передбачив, що можливою подушкою при падінні може послужити величезний пагорб землі біля першої опори. У мої плани падати не входило. Але про всяк випадок потрібно мати план відступу.

Я міцно захопив потужний залізний брус правою рукою. Висіти в такому положенні та ще й тривалий час – заняття не з легких. Упевненість у своїх власних силах і практика виконання подібного зіграло вирішальну роль. Так, звісно, людина без тренування з подібним не впорається. Щоб якось відволіктися від вимушеної одноманітності свого становища став дивитися на зоряне небо.

 Знову перед очима виник легкий образ "моєї" заучки, винуватиці трепету мого серця. Її очі, губи, личко, обрамлене каскадом пухнастого волосся незмінно переслідували мою уяву. Ех, як би зірвати поцілунок із цих бажаних, цнотливих губ. Це відволікало мене від болю й напруження в м'язах, що ставали нестерпними.

Несподівано тишу порушили звуки сирени. Здалеку було видно проблискові вогні автомобіля служби МНС і швидкої допомоги, що наближалися. За ними слідувала машина патрульної поліції.

В одну мить, на землі прямо піді мною, було розгорнуто допоміжне полотно для безпечних стрибків з висоти. Густий чоловічий голос віщав у гучномовець, закликаючи мене зберігати спокій і не робити відчайдушних дій.

Мені залишалося тільки припинити виконання завдання, я змінив руку, деякий час дав розслабитися втомленій правій кінцівці та почав рухатися у зворотному напрямку, до основи мосту, там де можна було вже відчути твердий ґрунт під ногами.

На землі мене вже зустрічали радісні друзі та працівники поліції...

 Я прихильно приймав привітання друзів і всіх присутніх. Усі раділи. Перемога – ми здобули її.

Друзі мої, однокласники обліпили мене з усіх боків. Мій хребет насилу витримував таку масу людських тіл. Не зітхнути, не видихнути. Кожен вважав за необхідне по–дружньому поплескати по плечу або по спині. Але я не ображався, мені самому знайоме це почуття радості від досягнутого успіху. Посипалися привітання з перемогою з усіх боків.

Завдання я виконав, залишився цілим і неушкодженим. Але попереду було спілкування з правоохоронцями. Хтось нас здав, не інакше.

До мене підійшли люди в білих халатах і супроводили до карети швидкої допомоги. Після огляду і з'ясування відсутності у мене ушкоджень працівники швидкої допомоги передали мене в руки поліцейських.

Ну, тут уже просто так не відбудешся.

– Документи, будь ласка, – почув я вимогу поліцейського.

– Дома забув, – почав викручуватися я. Поплескав долонями по всіх кишенях для виду.

– Доведеться прослідувати з нами до відділення, до з'ясування обставин, – голос поліцейського був непохитний.

– Неповнолітній, судячи з усього, батьки хоч знають чим ти займаєшся? – додав інший, саджаючи мене у свій автомобіль.