Розділ 5

Як тільки корабель сів на мілину на березі Пунту, і світанок обійняв землю своїм м’яким світлом, Амір відчув, що все змінюється. Він уже давно відчував відповідальність за свою роль у цій подорожі, але те, що відбулося цієї ночі, змінило його уявлення про все, що він знав.

Лала вела його через незнайомий берег, де зелені джунглі перемежовувалися з великими кам’яними структурами, що нагадували забуті храми. Вона не дивилася на нього, але її присутність була потужною, мов невидимий міст, що з’єднував їх двох. Її погляд був спрямований уперед, в саму серцевину цих земель, де вона давно відчувала духовну зв’язку з невидимими силами.

Амір знав, що вони повинні були продовжити свою місію, але тепер він усвідомлював, що це буде вже не тільки про здобуття товарів для царства. Це стало значно глибшим. Його доля була пов’язана з Лалою, і він прийняв це, як би складно це не було. Він не тільки погодився на обіцянку духів, а й відчув, що це правильний шлях для нього.

Зупинившись біля одного з великих дерев, Лала оголосила, що саме тут вони повинні виконати ритуал. Амір дивився на неї, готовий. Він розумів, що цей момент буде не тільки ритуалом для неї, але й для нього. Це не було звичайним обрядом; це був союз двох душ, що повинні були йти разом по складному шляху.

Лала почала підготовку. Вона повільно і методично поклала на землю свої ритуальні предмети — маленькі камені, що випромінювали дивний світло, пахучі трави, свіжі квіти, і навіть декілька маленьких свічок. Амір спостерігав, не порушуючи її процесу. Вона обережно насправді почала вимовляти древні слова, що виглядали як молитва, або заклинання, і хоча Амір не розумів їх, щось у його серці змусило його почати вірити, що це більше, ніж просто слова.

— Це наш обіт, — сказала Лала, коли обряд був готовий. — Сьогодні ми з’єднуємо наші душі перед силами, які нас ведуть. Це не тільки ритуал. Це заповіт, яким ми зв’язуємо свої життя в один шлях, щоб завершити це випробування. Тільки разом ми зможемо досягти нашої мети.

Амір відчував, як на його серце лягає тяжка відповідальність, але також і мир, і рішучість. Це було більше, ніж просто обіцянка. Він стояв поруч із Лалою, його погляд і серце були віддані цій подорожі, цій місії.

— Я приймаю цей союз, — сказав він, коли Лала подала йому знак виконати свою частину обряду.

Вони стали лицем до лиця, і Лала взяла його руку, кладучи її на своє серце. Її очі, хоч і спокійні, були пронизані якоюсь особливою енергією, якою вона завжди володіла.

— Я приймаю тебе як свого чоловіка, — відповіла вона, її голос звучав твердо, але з ніжною впевненістю. — І разом ми пройдемо цей шлях.

Обряди завершилися, і в той момент, коли остання свічка вигасла, Амір відчув, як щось змінюється. Він вже не був просто торговцем, що виконував волю фараона. Тепер він був частиною чогось більшого. Вони з Лалою стали єдиним цілим, і це з’єднання мало набагато глибший зміст, ніж те, що він міг би усвідомити. Це була не просто подорож до Пунту. Це була подорож у їхні душі, де вони мали стати одне цілим.

Лала обережно підняла голову, поглянувши на нього з серйозним, але ніжним поглядом.

— Тепер ми разом. І ми не можемо повернутися назад. Що б не сталося далі, цей шлях веде нас тільки вперед.

Амір відповів їй поглядом, сповненим розуміння і рішучості.

— Я готовий, — сказав він, і з цими словами вони стали не просто чоловіком і жінкою, а союзниками в найбільших випробуваннях, які лише могли чекати на них.

Як тільки їхні руки знову злилися в єдине ціле, напруга, що накопичувалася між ними, вибухнула в нестримній пристрасті. Вони більше не були просто партнерами в обряді. Тепер кожен їхній рух був спільним, захоплюючим — і повним відчуття єдності. Кожен дотик, кожен погляд наповнював їх серця тривогою й бажанням, яке не могло бути зупинене жодним зовнішнім світом. Під м’яким світлом ранкового сонця, яке лилось через дерева, вони стали єдиним втіленням не лише цієї землі, а й усіх її таємниць, їхніх спільних прагнень.

Цей момент був не лише обіцянкою, а й початком нового етапу, де не було місця сумнівам або страхам. Вони були готові пройти разом усі випробування, адже їхній союз був непорушний, як самі землі Пунту.

Темна печера, прихована від світу за високими скелями, дихала таємничістю. Лише тіні, що кидалися від маленького вогнища, пульсували на стінах, створюючи дивні образи, що наче оживали в цьому примітивному світі. Амір і Лала стояли поруч, лише кілька кроків віддалік, але вже близькість їхніх тіл наповнювала повітря напругою, наче сама земля відчувала, що в цьому місці повинна статися щось важливе.

Лала повільно поверталася до нього, її погляд був сповнений рішучості та загадкової пристрасті, що змушувала серце Амірa битись швидше. Вона простягнула до нього руку, і він відчув, як її дотик спалює його шкіру. Легкий рух пальців по його зап’ястку викликав у нього тремтіння — і навіть не через холод, а через спалах бажання, що охопив його.

— Ти готовий? — її голос був ніжним, але в ньому відчувався виклик, як вогонь, що палає під льодом.

Амір, затримавши дихання, кивнув. Його очі не відривалися від її рухів. Лала наблизилась, і вогонь між ними спалахнув ще яскравіше, коли її губи торкнулися його, м’яко, але з такою силою, що здавалося, вона хоче забрати в нього все — його душу, його волю, його серце. Його рука непомітно потягнула її до себе, і їх тіла зустрілися в гарячому, немов сонце, поцілунку.

Її шкіра була як шовк, тепла і м’яка під його руками, а її запах — суміш пахощів диких квітів і м’ятного диму вогнища. Лала відповідала на кожен його дотик, її рухи були сповнені ритму, який вони створювали разом, і він відчував, як його бажання росте з кожною секундою.

Крок за кроком вони рухалися глибше в печеру, де темрява ставала все гуще, і тільки тепле світло вогню танцювало на їхніх тіла. Амір відчував, як його серце пульсує в унісон з її диханням, яке ставало швидшим, а її пальці, обвиваючи його шию, тягли його все ближче, поки він не відчув, що не може більше зупинитись.