Розділ 7. Розкопка таємниць

    Коли вони повернулись до своєї квартири домовласниці не було вдома. Вірогідно пішла до доньки. Максим пішов у свою кімнату відпочити, а Марчук зробивши собі кави стала роздумувати над цією не простою справою. Кава випускала струйки гарячого пару, дівчина з холодним та байдужим виразом обличчя щось розписувала в блокноті. Вона також періодично поглядала на докази які вони з Максимом встигли зібрати і розуміла, що недопалок поки доведеься відставити, оскільки нема зразка ДНК з яким можна було б його порівняти. А тикати пальцем в небо не годиться. Сліди під деревом майже ні про що не свідчили, а кров ясна річ, що покійної Катрусі Глущенко. Хоча...

Від особи Олександри Марчук:

   В голові у мене виникла картина вбивста. По документах, які їй вдалось дістати було відомо, що куля влучила дівчинці в серце. Маленька Катруся була батькові десь по пояс, навряд снайпер цілився б так низько у батька. Просто не логічно, місце влучення звісно було б болюче, але це не мало б сенсу.

   Хтось ймовірно хотів, якось помститися Глущенкам, пригнітити. Кому ж це вигідно? Перший і єдиний підозрюваний поки "пан Невідомий". Але чи справі це є він? Адже не зважаючи на те, що старший Глущенко винний Невідомому гроші можуть бути й інші підозрювані. Варто ще глибше пошукати. Треба б навести справки на всіх Глущенків. Та тут чується стук до їхньої квартирки. Олександра встає та прямує до дверей відчинивши двері вона побачила за ними поштаря. 

— Доброго дня. —Я привіталась.

—Доброго. Марчук Олександра Олександрівна? — похмуро відповів поштар вже замучений роботою.

—Так, все вірно. —відповіла я.

—Вам лист і посилка до нього. — Старий поштар передав дівчині посилку, зверху неї чорний конверт і планшетку з номером доставки.

   Я внутрішньо трохи напружилась, поставила підпис, забрала лист та посилку. Побажала поштарю гарного дня і зайшла назад у квартиру, зачинивши за собою двері на два замки, верхній та нижній. Розміреними кроками пішла до своєї кімнати-кабінету. Сіла в крісло, кава по-тихеньку холола, але ще лишалась теплою. Я узяла канцелярський ніж, обережно розпечатала лист та розгорнула записку.

"Дорога пані Марчук, доброго часу доби.

Нажаль, не маю уявлення, коли ви прочитаєте мій лист, я чув що ви почали розпитувати про мене. Не хвилюйтесь, гибель вас чи вашого друга мене не цікавить. Інакше буде геть нудно. Смерть дочки Глущенка мене теж не стосується. Якщо матимете бажання, зможу вам пізніше пояснити, чому. Але я знаю кількох осіб, що теж мають на нього зуб.

Хочу поділитися з вами цією інформацією ввечері в ресторані "Репортер", він знаходиться недалеко від вашого дому. Конкретніший час зустрічі сімнадцяте травня, сьома година вечора. Сподіваюсь, у вас буде в цей день вільна хвилина для мене.

До зустрічі, Олександро.

П.С. Ваш ймовірно підозрюваний )"

 Це сьогодні. У мене є ще три години на збори. Не може бути все так просто. Якщо він дає інформацію неодмінно попросить щось взамін. Тільки от... Що? Треба бути готовою, до будь-яких наслідків.

  Я попиваючи каву зупинила свій вибір на такому образі: молочного кольору сорочка, темно-коричневі класичні штани, легкий піджак такого ж кольору біля нагрудної кишені якого звисав позолочений ланцюжок, що виглядав до місця. Я зібрала верхні пасма волосся у хвіст та закріпила незвичною шпилькою, чуб трохи причесала та підкрутила. Виглядала я шикарно, але не крикливо. Тіні коричневих відтінків, губи кольору вина. Я взяла невелику коричневу сумочку, до неї я поклала телефон, дзеркальце з пудринецею, ключі та ПМ(про всяк випадок). Бережену, Бог береже. Для Максима та Марії Петрівни залишила записку, що повернусь пізно. І вийшла з будинку, до зустрічі залишалося дві години.

  Я йшла спокійно, впевнено. Туфлі-човники тихо відбивали каблучками ритм моєї прогулянкової ходи. Я зайшла до ресторану саме вчасно чітко о сьомій вечора. Сонце почало заходити за горизонт. Я звернулась до офіціанта і повідомила, що мене тут чекають. Коли я повідомила своє ім'я, офіціант трохи зблід, але до потрібного столика мане направив.

  Коли я підійшла до потрібного столика з-за нього встав чоловік років тридцяти, високий одягнений класично. Чорна сорочка зі штанами та такого ж кольору добре натертими туфлями давали зрозуміти, що гроші він має, але поводить себе тихо як і я сама. Я підійшла, чоловік відсунув їй стілець, пропонуючи місце. Я сіла, він як джентельмен підсунув за мною стілець та сів навпроти. Сумочку я зіперла на спинку стільця, на якому сиділа.

 — Радий вас бачити, пані Олександро. Чудово виглядаєте. — Він говорив, наче кіт, приглушено.

— Брехати не буду, ви теж маєте чудовий вигляд, шановний. Та як я маю до вас звертатися? — в лоб, але спокійно запитала я.

— Що ж буде справедливо якщо я назву своє ім'я, таким чином уникнемо незручностей. — Він зробив невелику паузу, яка мене не похитнула, — Моє ім'я: Мирослав.

— Дякую, так справді краще — було зрозуміло,що він вирішив зіграти у гру. Виклик було прийнято.

—Давайте, поки щось замовимо — він розгорнув меню.

—Слушна думка, не хочеться перебивати хорошу бесіду, яка ще чекає. — Я говорила трохи відсторонено та зрозуміло.

    Я підізвала офіціанта замовивши чашку американо без цукру та Тирамісу. Мирослав же замовив вино та стейк. Коли офіціант пішов я та Мирослав трохи розслабились, але не надто чекаючи удару один від одного. Ми відчували напругу ситуації, та нащастя для інших відвідувачів ресторану це було непомітно.

—Тож перейдемо до справи. — Запропонувала я.

—А ви довго не церемонитесь. Це чудова риса. — Він спостерігав за мною як за іграшкою, — Уявляю як живеться вашому чоловіку — посміхнувся він.