Розділ 1. Ранок після мертвих

Спочатку Максим подумав, що хтось забиває цвяхи.

Три глухі удари. Пауза. Ще два. Потім скрип, приглушені голоси й звук, ніби важку дошку поклали на стос інших.

Він розплющив очі. Над головою темніла стеля з дерев’яних планок. Незнайома. Дошки підігнані щільно, шви ледь помітні, а на поперечній балці хтось вирізав кілька дрібних знаків. Пахло сухим деревом, травами й чимось гіркуватим. Максим кілька секунд дивився на балку. Потім згадав.

Ерлен.

Нейла.

Реван.

Біль у боці повернувся разом зі спогадами, наче чекав на них.

– От же ж…

Він обережно перекотився на спину. Під пов’язкою неприємно потягнуло. Нічна цілителька наказувала не рухатися різко. Принаймні так Максим зрозумів її слова й жести. Він лежав нерухомо, поки біль не вщух до терпимого.

За вікном знову заговорили ельфійською. Жіночий голос. Чоловічий відповів коротко й різко. Потім по дереву протягли щось важке.

Максим заплющив очі, і перед ним знову постала Нейла. Світла коса. Стріла в животі. Кров на пальцях Ілвари. Тарен поруч, який не знав, куди подіти руки. Нейла намагалася щось сказати, але Максим тоді так і не зрозумів що.

Він стиснув зуби. Учора, дорогою через ліс, він раз у раз прокручував сутичку й шукав мить, коли можна було вчинити інакше.

Не відходити від групи. Раніше помітити Ревана. Не підпустити його до Нейли. Швидше вдарити списом.

Подумки все виходило легко. У справжній сутичці він ледве встигав зрозуміти, звідки прилетить наступний удар.

Ілвара поранила Ревана стрілою. Тарен кинувся за ним.

Нейла загинула.

А Максим лишився живий.

Він повільно видихнув. Те, що він не винен, нічого не полегшувало.

Знадвору долинув короткий дитячий вигук, а слідом суворий жіночий голос. Дитина замовкла. Максим повернув голову до вікна.

Ранок. Новий день у чужому світі, який уже вкотре вирішив, що з Максимовими планами можна не рахуватися.

– Ну привіт, – пробурмотів він.

У кімнаті нічого не змінилося. Ліжко, невеликий стіл, глечик із водою. Біля стіни стояв спис. Короткий лук Тіка висів на дерев’яному гаку, під ним лежав сагайдак.

Максим за звичкою перелічив стріли. Сім. Колись було вісім, одну він загубив на тренуванні ще в каравані. У Дикому краї кожна стріла була на рахунку. Особливо коли сам робити їх як слід не вмієш.

Він сів. Бік одразу нагадав про себе.

– Та пам’ятаю я.

Максим перечекав, поки тягнення послабне, і спустив ноги на підлогу. Дерево було теплим. Не від опалення, звісно, просто за ніч кімната не встигла вистигнути. Стіни тут були товсті, а вузьке вікно закривали ставні з рухомими планками. Кожну планку можна було повернути й упустити більше чи менше світла й повітря. Майже жалюзі.

Максим машинально нахилився роздивитися кріплення. І зупинився. Двоє ельфів загинули. Він сидить у чужому поселенні й не знає, чи його звідси випустять. А його цікавлять ставні.

– Професійне захворювання.

Він потягнувся до глечика. Вода була прохолодна. Максим відпив кілька ковтків, решту залишив. Потім задер край сорочки й оглянув пов’язку. Світла тканина, з одного боку невелика темна пляма. Схоже, кров більше не просочувалася. Добре.

Реван розсік шкіру й зачепив м’яз, але глибокою рана не була. Принаймні так сказала цілителька. Максим не був лікарем і перевіряти її слова на собі не збирався. Він уже знав: навіть неглибока рана стає бідою, коли починає гноїтися.

Він опустив сорочку. На столі лежала маленька карта. Максим узяв її. Колись вона здавалася йому мало не скарбом: кілька річок, гори, дороги, назви міст. Тепер він знав, як мало з неї насправді можна дізнатися.

На заході – Тарвел. Там мав бути дім письма, можливо, значно більший за варенський. Школи. Люди, які вивчають магію. Старі книги. Відповідей там могло й не бути. Але був шанс знайти когось, хто хоча б зрозуміє його запитання.

Максим провів пальцем по дорозі від Варена. Кілька днів шляху. Ще вчора вранці це був цілком реальний план. Тепер він сидів у лісовому поселенні на північ від міста, не знав точної дороги назад і мав пояснювати ельфам, чому поруч із ним загинули двоє їхніх мисливців.

– Не найкращий маршрут, – сказав він карті.

Поруч лежала дощечка із записами. Учора він вписав туди імена загиблих, ім’я Ревана й кілька запитань, на які не мав відповідей. Максим подивився на останній рядок.

Я тут добровільно? Так. Поки що.

Він трохи помовчав і відклав дощечку. Треба було з’ясувати, що означає це «поки що».

Двері, як і вчора, ніхто не замкнув. Максим перевірив їх обережно, ніби за ніч щось могло змінитися. Засув відсунутий. Він відчинив двері.

За ними тягнувся короткий коридор із дверима ще до трьох кімнат. На стіні навпроти висіли в’язки сушених трав. Біля сходів стояли два широкі кошики з чистою тканиною, а поруч із ними – двоє ельфів-вартових.