13. Темний ангел

Майже тиждень минув після останньої зустрічі з розбійником, а Вірджинія все ніяк не могла вирішити, що робити. Зібрала геть усі газети із замітками про нього за рік, та нової інформації не знайшла. Не пропустила жодного балу і, мабуть, жодного джентльмена, що підходив під потрібний опис. І все знову марно. Та вірити в те, що розбійник не належить до її світу, як і натякав, вперто не бажала.

На черговому балу Велері помітила її відстороненість, що проступала крізь награні усмішки. Та Вірджинія не планувала відверто говорити про те, в чому й сама не розібралася. Прудко перевела тему в інше річище, пам'ятаючи про любов подруги до усіляких легенд та вигадок. В результаті довелося весь вечір слухати історію темного ангела, прочитану у виписаній з Європи книзі, оскільки сюжет її справив на Велері незабутнє враження й вона переповідала в найменших подробицях. В підсумку ті ангели настільки засіли в підсвідомості Вірджинії, що й наснилися.

…Вона стояла у півтемному коридорі. В повітрі витав запах деревної смоли — такий впізнаваний, солодкий аромат ладану, змішаний з ніжним та приємним ароматом свічок. Спокій і безтурботність закрадалися в душу.

— Прибув сюди, аби пройти ініціацію, але зустрів її… — почула вона обривок розмови й затамувала дихання, визначаючи звідки линув скрипучий голос.

Очі наштовхнулися на щілину у дверях збоку, з якої тоненьким промінчиком сочилося світло, осідаючи на підлогу й кам'яну стіну. 

Крадучись, підійшла ближче. Сторожко заглянула всередину і в пошуках опори торкнулася кінчиками пальців холодного, шершавого каменю стіни поруч з одвірком.

Невеличка кімната золотилась у сяйві сотень, а може й тисяч свічок. Посередині стояли двоє старих монахів у довгих мантіях в підлогу: один у білій, другий в чорній. І вона мов заворожена дивилася на них, не маючи сили відвести погляд.

Чоловік в білому потягнув за край золотистого шовкового полотна й задрапірована тканина ковзнула вниз, оголюючи видовжений пісочний годинник висотою в зріст людини й осіла на темній підлозі.

— Його час закінчується. Слабшає з кожною піщинкою, — з відчутною гіркотою мовив він, роздивляючись як цівочкою сиплеться пісок і от-от добіжить кінця.

Вірджинія розуміла про кого вони говорять і рвучко вхопивши повітря, притулила долоню до грудей. Здавалося, що з цими піщинками, життя витягують і з неї — прошивають серце болем, мовби вишивку стібок за стібком.

— Щоб спинити час, він має прийняти своє призначення, — продовжував старець в білому. — Але не бажає ставати одним із нас. Відмовляється від крил, не дозволяє їм проявитися і перетворення не відбувається.

— Знає, що темним стане, — відповів монах в чорній мантії й схилив голову, роздивляючись годинник під кутом. — А темні позбавлені будь-яких почуттів. Не відчувають абсолютно нічого, бо така їхня природа. Після, він її не впізнає і не згадає, тому й опирається. Через неї опирається. І чим більше опирається, тим слабшим стає… З кожною новою піщинкою. Дівчина вбиває його.

У Вірджинії всередині щось ніби обірвалося, на очі навернулися сльози. Вклякла настільки, що зрушити з місця не могла.

— Вибір... Обрав декілька зайвих годин з людськими почуттями, відмовляючись від пропозиції провести вічність в забутті. А може… він все ж таки світлий? — задумався старець.

— Вона не помиляється ніколи, — монах в чорному, демонстративно накрив рукою грубу книжку на високій підставці праворуч від себе й щось пробурмотів під ніс незнайомою мовою.

— Так, декілька годин і все скінчиться… Навіть, якщо й передумає — пройти ініціацію забракне сил. Занадто слабкий.

Після останніх слів Вірджинія від розпачу міцно затисла рот долонею, боячись видати свою присутність і нарешті відчула, що може рухатися. Відірвавшись від стіни й не розбираючи дороги кинулась до скрипучих вузеньких східців, що змією вились нагору до дзвіниці. Вона підіймалася ними безліч разів, але тепер вони здавалися їй настільки довгими, наче їм кінця-краю не було.

Подолала останню сходинку. Захекалася й ледь не валячись з ніг, кинулась до чоловіка, що опирався на стіну. Його чорний плащ розвівався — дзвіницею гуляв вітер, вриваючись у вимуровані широкі арки в підлогу, що красувались по колу. 

Обернувся. Темна маска, капюшон насунутий на чоло й очі… Очі такі сумні, втомлені й вимучені.

Єдиний порух вій і вона у його обіймах, де так затишно й добре. І щемливе тепло розлилося тілом.

Тут вони зустрічалися. Щовечора сиділи, слухаючи вітер та милувались небом: зористі ночі, теплі обійми й мовчання, у якому говорили серця. Тут вона вірила, що це назавжди й ніщо не завадить. І величезний бронзовий дзвін угорі під куполоподібною стелею та його менші брати, розташовані нижче по колу, були німими свідками цього всього.

— Фіалко… що забула? — він повільно ковзнув пальцем її скронею.

Так знайомо й так бажано.

— Тебе, — видихнула, давлячись повітрям та тамуючи сльози.

— Ми щойно попрощалися.

— Але я не піду.

Він міцніше пригорнув її до себе.

— Доведеться.

— Поглянь, які птахи, — Вірджинія відвернула його увагу, вибравшись з обіймів.

І схиливши голову, щосили притулила до вуст затиснуту в кулачок тильну сторону долоні, щоб хоч якось втамувати той зойк, що рвався з душі.

Ще якась мить і вона застигла в арковому отворі на протилежному боці дзвіниці, тримаючись за краї.

Повільно озирнулася через плече. Там, далеко внизу бушувало море й розбивалися хвилі, які вітер навмисно нещадно жбурляв на скелі. Бризки летіли, пінилися, прибиваючи водорості.

— Що ти робиш, Фіалко?

Вона зустріла в його погляді нерозуміння. Він вчепився в кам'яну стіну, мовби втрачаючи силу й здалося от-от сповзе на підлогу.

Сонце заслонили хмари. Вітер ще дужче лютував, прагнув вирвати плетені канати, які сковували дзвони, щоб побавитися вдосталь. Шмагав волосся й доносив йодистий аромат моря. Особливий, рідний: солонуватий запах води, що колись так полюбляв сплітатися зі свіжим повітрям; запах піску та розпечених сонцем каменів, на які долітають бризки хвиль; запах прибережної рослинності й водоростей.