Розділ 24

Різко прокидаюсь від дивного шуму. Спочатку не розумію, що відбувається, а потім до мене доходить, що це хтось стукає в двері. І то так настирливо, що здається зараз виламають їх. 

Рухаюсь і тіло відзивається легким ниттям. Відразу згадую ніч, гарячі митті з Радом. Він зробив мене жінкою. І я не шкодую про це. 

Рад спить поруч, навіть не рухається. Лежить на животі, обличчям відвернутий до вікна, м'язиста спина оголена і лише стегна прикриті ковдрою. Хочеться до нього торкнутись, та стримуюсь. Не варто його будити.

Шум продовжується. І зрозумівши, що Мира немає, я підводжусь та одягаю халат на голе тіло. Що це за нахаба не вгамовується? 

Виходжу у вітальню і біжу відчиняти, бо в двері вже так гримають, що напевно й сусідів розбудили. Дивуюсь міцному сну Рада, він навіть не рухнувся.

Як тільки відмикаю замок, двері різко настіж відчиняються, я ледь встигаю відскочити. У квартиру влітають чоловіки у формі. 

— Що таке? Ви хто? - шоковано викрикую, не розуміючи, що відбувається.  

Чоловіки розсіюються кімнатою, наче у себе вдома, кожен зосереджено вивчає територію. У декого у руках зброя, і це лякає.

— Поліція. Нам потрібен Дорошенко Радіон, - звертається до мене один з них, на мить показуючи значок. Напевно головний.

— Навіщо? - мій голос переходить на писк, а серце прискорюється з шаленою швидкістю.

— Він розшукується у вбивстві, - приголомшує мене словами. - Ви знаєте, де він?

Він ще щось говорить, але я нічого більше не чую. Лише пульсуючий стукіт у вухах і відчуття безпорадності тягне мене до підлоги. Ще трішки і я точно впаду.

— Він тут, - лунає зі сторони кімнати Рада.

Я різко розвертаюсь якраз в ту мить, як декілька поліцейських заходять всередину. Головний втрачає до мене інтерес і теж йде туди. 

Я декілька секунд стою, прирісши до підлоги, не можу відновити контроль над своїм тілом. Та коли чую гамір з кімнати, отямлююсь і швидко лечу туди. 

Розпихаю непроханих гостей зі свого шляху, забігаю у кімнату. 

 Раде, - вичавлюю з себе, спостерігаючи, як його змушують підвестися.

Він сонний, але здається добре розуміє, що відбувається. Вираз обличчя розслаблений, на губах грає легка усмішка.

— А ви швидко. Навіть поспати не дали, - говорить буденно. І я відчуваю, як хребтом біжить холодок. - Облиште. Дайте хоч одягнутися. Я ж нікуди не дінусь.

Він прикривається ковдрою, та потім впускає її, показуючи усім свій голий стан. Чоловіки по інерції відступають, прибравши від нього руки. 

— Дорошенко Радіон, ви затримані за підозрою у вчинені умисного вбивства Тишак Марка та Омельченко Сергія, - діловито промовляє головний, поки Рад ліниво натягує на себе білизну, а потім штани, які знайшов на підлозі. — Ви маєте право на захисника та право не давати показань або пояснень щодо себе. Усе, що ви скажете, може бути використано під час кримінального провадження.

— Гаразд, гаразд, я знаю правила, - дратівливо бурчить Рад. Він не дивиться на мене. Він ні на кого не дивиться.

Я шокована. Спостерігаю за ним і не можу повірити, що все це відбувається насправді. 

Це якась маячня. Вони щось переплутали. Ці поліцейські увірвались не до того. Адже ми з Радом були удвох усю ніч. 

Я вперто ігнорую той факт, що його не було добрих пів дня, і я не знаю, де він знаходився.

— Менше балачок і руки за спину, - нетерпляче каже головний, роблячи крок в бік Рада.

— Я ще не одягнувся, - хмикає той, нарешті обвівши байдужим поглядом чоловіків, які окружили його.

І лише потім його погляд зупиняється на мені. І я бачу в його очах жаль та провину. 

А потім він схиляється та підносить сорочку, ту в якій він був одягнений вчора. Одягає її, починає застібати ґудзики. 

А я помічаю на світлій тканини бурі плями і перед очима все починає плисти. Відступаю, і спираюсь спиною об стіну. Мені потрібно за щось триматись, бо інакше я впаду. 

Згадую його вчорашні слова, а також незвичний металевий запах. Тоді я не знала, що це. А тепер до мене дійшло. 

Кров.

— А ось і докази, - переможно каже головний. - Я впевнений, що це кров одного з вбитих.

— Здається, Марка, - з легкістю відповідає Рад. - Він мені особливо не подобався. 

— Ну все, одягайте на нього наручники.

Його руки скручують дуже швидко і вже через секунду штовхають до дверей. 

Я стою нерухомо і ще раз ловлю погляд Рада, цього разу він ледь помітно усміхається мені та киває.

— Ця ніч була найкращою у моєму житті, - проходячи повз, шепоче так тихо, що мені здається, що мені здалось, що насправді він нічого не казав.

За мить кімната пустіє і залишаюся лише я. Важко хапаю ротом повітря, намагаюсь вгамувати істерику, яка рветься з середини. 

Що ж це коїться? 

Невже Рад справді вбив тих чоловіків?

Нарешті беру себе в руки та вискакую до вітальні. Рад вже біля вхідних відчинених дверей. Обабіч нього два поліцейських, ще двоє ідуть позаду. 

— Відпустіть його, це якась помилка! - репетую, не контролюючи себе.

Підбігаю до них і вже готова відбивати його від поліції, та мене хтось зупиняє. Чиїсь руки ловлять мене за талію і тягнуть назад, я спиною врізаюсь у чиїсь груди. Я пручаюсь, обурюючись, продовжую щось кричати сама не розумію, що кажу. 

— Попіклуйся про неї, - говорить Рад оглянувшись.

Він дивиться кудись повз мене. Піднімаю погляд і розумію, що мене тримає Мир. Він дивиться прямо з кам'яним виразом обличчя. На слова Рада мовчки киває, міцно стиснувши шелепу.

— Мире, і ти нічого не зробиш? - запитую з надією.

— Я вже зробив, що міг, - відповідь спокійна, а руки його ще сильніше стискають мою талію. 

Поліцейські виводять Рада з квартири. Гуркіт дверей, що зачиняються, змушує мене здригнутися. 

Різко сили мене покидають і я впала б, якби не Мир, котрий досі мене обіймає. Він не відпускає, наче здогадується про мій емоційний та фізичний стан.