Розділ 23

Мати окрему кімнату — суцільне задоволення. 

Я ніколи не мала окремої кімнати. Все життя ділилась зі сестрою. А як пішла навчатись, то жила з Яною. Навіть у хлопців я тиждень спала у вітальні. Наче сама, але це прохідна зона і тут сильно не розслабишся. 

Ще один плюс — Рад ще той педант. Його кімната вилизана та вичищена настільки, що навіть страшно зайвий раз кудись ступити. 

Та сперечатись з його пропозицією я не стала. А навіщо? Якщо хлопець хоче віддати мені спальне місце, нехай буде так. Тільки от не розумію, чому він це зробив.

І спалось мені цієї ночі спокійно та м'яко. Ліжко Рада велике, зручне. Постільне з шовку, пестить шкіру, пахне свіжістю та ароматизаторами прального засобу. 

— Я шокований. Як Рад наважився віддати тобі свою спальню? - говорить Мир наступного дня. - Він навіть не дозволяє будь-кому заходити туди.

Поки Рад паркується на стоянці, ми з Миром повільно плентаємось територією університету.

— Не знаю, - знизую плечима. - Я його не просила.

— А тобі й просити не треба, - зненацька понижує голос і схиляється до мене. Відчуваю, як його рука лягає на поперек. - Здається, я знаю в чому справа. Ти та дівчина, заради якої він гори переверне.

— Що за маячня? - відштовхую його від себе. 

Серце прискорюється лише від його припущення. 

— Ні, я знаю, що кажу, - загадково усміхається. - Я з Радом дружу з десяти років і я добре його вивчив. Він до усіх холодний та відсторонений. Він не підпускає до себе людей. Лише обраних. А тобі він ліжком своїм поступився. Особистим простором. Він точно тебе хоче.

— Припини, - шиплю на нього і оглядаюсь. 

Помічаю, що Рад нас наздоганяє, не підозрюючи, що саме про нього ми розмовляємо.

— Тобі він теж подобається? Правда? - не вгамовується Мир.

— Неправда, - фиркаю і прискорюю хід. 

Більше не розмовляю з ним і просто ігнорую, поки йду до аудиторії. 

Як завжди, хлопці проводять мене до самих дверей. Я вже так до цього звикла, що здається інакше не може бути. І мої одногрупники вже не витріщаються на нас. Лише деякі дівчата постійно свердлять мене заздрісними поглядами. 

А от Міла продовжує на мене ображатись і говорить крізь зуби. Я їй намагалась пояснити, що мажори хороші, та вона звинувачує мене, що я просто в них закохалась, тому виправдовую. І про Марка нічого не хоче чути. Каже, що я все вигадую. Що ми тоді просто перепили, от і мені привиділось. 

Не уявляю, як Міла, яка завжди вірить різним пліткам, зараз може ігнорувати кожне моє слово. Невже образа її настільки сильна? 

— Бережи її, - після пар шепочу Кості.

— Я завжди поруч з нею, - киває він.

Отримавши обіцянку від Кості, я спокійно залишаю університет. 

Йду у супроводі мажорів до їхньої машини. Та на півдорозі Рад раптом заявляє.

— Їдьте додому, я маю справи, - віддає ключі Миру.

Я помічаю, як зблідло його обличчя, і він постійно кудись оглядається.

— Що таке? - дивується Мир і прослідкувавши, куди дивиться Рад, округлює очі. - Ні Раде, не лізь до нього.

— Я довго його шукав, я не проґавлю цей шанс, - шипить той. Відмахується, коли друг хоче зловити його за руку. Задкує від нас.

— Зачекай трішки. Борис все порішає, - вмовляє Мир. - Не псуй собі життя. Ти ж знаєш, що вони можуть влаштувати тобі проблеми. Твій батько наступного разу може не допомогти.

— Пофіг, - випльовує і його перекошує від злості.

Кинувши на мене короткий погляд, він розвертається і майже біжить у бік відчинених університетських воріт. 

Я стою не рухаюсь. Не розумію, що відбувається. Лише спостерігаю, як Рад вибігає на дорогу, а йому сигналять машини, що проїжджають повз. 

— Куди він? - запитую Мира.

— Не твоє діло, - грубо відповідає хлопець. - Ходімо.

Він смикає мене за рукав, підштовхує вперед, а сам йде позаду. 

Машина розблокована і я наважуюсь сісти на переднє сидіння. Мир нічого не коментує, сідає за кермо, заводить двигун і різко вивертає машину з території. Поки їдемо, я уважно вдивляюсь на дорогу, серед студентів намагаюсь виловити Рада. Але його вже ніде нема.

Судячи з розмови хлопців, Рад пішов шукати неприємності. І чомусь мені здається, що він їх знайде. 

На квартиру ми приїжджаємо у повній тиші. Мир мовчазний та похмурий, що зовсім на нього не схоже. Це зрозуміло, він хвилюється за друга. Декілька разів він виходить кудись, потім чую з його кімнати його голос, напевно до когось дзвонив. 

Через нервозність Мира я й сама весь вечір не знаходжу собі місця, хоч якщо подумати, яке мені є діло до мажора? Яка різниця, що з ним станеться? Але виявляється я справді за нього хвилююсь.

Щоб відволіктись від думок, іду готувати щось поїсти. Та зваривши спагеті, розумію, що нічого в горло не лізе. Кличу Мира, та він відмовляється. А через деякий час виходить з кімнати одягнений і не пояснивши нічого прямує до дверей.

— Ти куди? - запитую.

Сиджу біля острівця з чашкою чаю у руках. Напій вже вистиг, а я досі його тримаю.

— Скоро повернуся, - бурчить взуваючись. І додає на останок. - Я тебе замкну на всяк випадок.      

Не встигаю нічого відповісти, як він зникає за дверима. 

Весь вечір я сиджу сама. Хлопці не повертаються і з кожною годиною я хвилююсь все сильніше. Зрештою біля дванадцятої йду у кімнату та лягаю, одягнувши свою улюблену піжаму. Та довго не можу заснути. Думки про Рада не покидають мене. Хоч би він не втрапив у якусь халепу. Хоча він мажор і його витягнуть з будь-якої біди. Та все одно серце через нього не на місці. 

Чомусь у мене таке відчуття, що має статись щось страшне.

Нарешті я засинаю, але сплю дуже чутливо. Тому різко прокидаюсь від дивного гуркоту. 

Адреналін підскакує в крові, а серце підстрибує від страху. Сідаю, широко розплющивши очі. Вдивляюсь у темряву, мені здається, що в кімнаті хтось є. Невже Марк дізнався, де я живу і прийшов за мною? Скористався нагодою, коли хлопців немає.