Розділ 20

— І від коли це я твоя дівчина? - запитую роздратовано, як тільки ми виїжджаємо за ворота.

Звичайно перед Борисом я не подала знаку, що здивована, або хоча б постаралась це зробити. Але зараз, коли його немає поруч дуже сильно все хочеться вияснити.

— Прийшлось вигадати, - говорить буденно Рад, наче нічого серйозного не сталось. Навіть не обертається. - Він ще сумнівався, чи влазити у те лайно. Прийшлось казати, що я сильно закоханий.

— Ти вдарив по найболючішому. Кохання, - хмикає Мир, наче все зрозумів.

А я от ні чорта не зрозуміла. І мене бісить, що вони продовжують вирішувати мою долю за мене.

— Не міг вигадати щось правдоподібніше? - підсовуюсь вперед і спираюсь ліктями на сидіння Мира, щоб хоч якось привернути увагу Рада, свердлю його очима. - Ми навіть близько не схожі на пару.

— Це не важливо, - нарешті він кидає на мене короткий погляд. - Ти з ним не будеш бачитись, грати не прийдеться. Хіба що один раз, на бенкеті. 

— Я не піду, - бурмочу і повертаюсь на своє місце, відвертаю голову до вікна. 

— Підеш, - каже Рад командним тоном. - Якщо Борис запрошує, треба йти.

— Знову командуєш, - відповідаю різко, зціпивши руки у кулаки.

— А хіба я припиняв?

Він оглядається та дарує мені криву усмішку і в цю мить щось кольнуло у серці. Я зніяковіло відвертаюсь. Я не повинна так на нього реагувати, але реагую та через це картаю себе.

Деякий час ми їдемо мовчки і я розглядаю краєвид за вікном.

— А як же Сара? Хіба Борис не хоче помсти? - запитує Мир.

Здогадуюсь, про кого він, тому переводжу всю увагу на хлопців.

— Сара зараз за кордоном, - голос Рада м'який, тихий. - Вона казала, що хоче все якнайшвидше забути. І благала дядька не влазити через неї у неприємності.

— Але ти його все одно вмовив? - Мир уважно дивиться на друга.

— Мене вона нічого не просила. Тому я просто так це не залишу, - відповідає різкіше.

Дуже хочеться дізнатись більше, але вони замовкають. Допитуватись не можу, знаю, що Рад все одно нічого не скаже. Приходиться тільки здогадуватись. 

Через поїздку я встигаю лише на четверту пару. Хлопці знову проводжають мене до дверей і лише тоді йдуть. Заходжу в аудиторію, помічаю Мілу за партою і прямую до неї. Вона сидить з Костею, котрий схилився до неї занадто близько і щось шепоче. А вона, на диво, спокійно слухає. Може вони вже остаточно помирились і сваритись не будуть?

— Ти де пропадаєш? Ти пропустила дві пари, - звертається до мене Костя, коли я сідаю біля них. - Це на тебе взагалі не схоже.

— Були справи, - уникаю конкретної відповіді. 

Що йому скажу, що я возилася з мажорами, замість того, щоб навчатись?

— Цікаво, - потирає підборіддя хлопець. - Чи є щось для тебе важливіше за пари?

— А у неї тепер є нові друзі, - говорить Міла, не дивлячись на мене. Її голос непривітний, сердитий. Здається вона на мене образилась. - Саша наша тепер тусується з мажорами.

— З ким? - у Кості починають блищати очі. - Тепер вже дуже цікаво. Може розкажеш?

— Немає що розповідати, - промовляю здавлено.

Неприємно, що Міла так поводиться. Я ні в чому не винна. І Рад та Мир нічого поганого їй не зробили.

— Гаразд, як хочеш. Не розказуй, - швидко здається Костя. - Я все одно скоро дізнаюсь. Пліткувати будуть.

І це правда. За декілька днів весь університет буде знати, що мене проводжають до самих дверей два найпопулярніші мажори. Тільки от ніхто навіть не здогадається, яка причина їхній поведінці. Не з любові до мене вони змушені це робити. 

Я вже зрозуміла, що з Сарою сталось щось жахливе. Можливо те, що мало статись зі мною та Мілою. От тільки не знайшлось героя, який міг їй допомогти. Це б пояснювало нестримне бажання Рада рятувати мене. Можливо він асоціює мене з сестрою і таким чином намагається виправити невиправне.

На жаль, я не його сестра. А може на щастя.

Після пар я намагаюся знову поговорити з Мілою. Але вона вперто мене ігнорує. А коли бачить у коридорі двох хлопців, котрі чекають на мене, взагалі тікає в протилежну сторону. Лиш би не йти зі мною.

— Ходімо, - ціджу крізь зуби роздратовано, як тільки хлопці опиняються поруч зі мною.

Минаю їх і йду коридором, не оглядаюсь. Злюсь на них, бо саме через них єдина моя подруга не розмовляє зі мною. І я не можу її попередити про небезпеку. 

— Що таке, мала? Тебе хтось образив? - при виході з університету мене наздоганяє Мир. Він обіймає за плечі і йде поруч, не відпускаючи. - Ти тільки скажи, я з ними розберусь.

— Розберешся сам із собою? - відповідаю різко. - Бо саме через вас моє життя пішло під укіс.

Струшую його руку і прискорюю хід. Та на сходах мене знову наздоганяють. Та цього разу це Рад і він не церемониться зі мною. Хапає за лікоть і щосили смикає, зупиняючи, та розвертаючи до себе.

— Ти поводишся, як капризна дівчинка, - гарчить на мене. - Змирись вже із ситуацією.

— Не змирюсь, - дивлюсь вперто йому в очі. - Ви обмежуєте моє життя. Мені треба у гуртожиток, взяти речі та деякі конспекти. Я не збираюсь закидати навчання через вас.

Він мить уважно дивиться на мене, а потім киває:

— Ходімо.

І, зловивши за руку, веде за собою. Ми йдемо на стоянку і Рад мовчки садить мене в машину. Ну от, послухав, називається. Тягне у своє лігво, ігноруючи мої бажання та потреби.

Та я щиро дивуюсь, коли через декілька хвилин ми паркуємось неподалік від гуртожитку.

— Виходь, - командує Рад і відчиняє дверцята зі свого боку.  

Я кидаю погляд на Мира, який цього разу сидить на пасажирському сидінні і щось активно пише у телефоні. Здається, у нього свої справи.

Виходжу з машини, Рад вже нетерпляче мене чекає. Ми рушаємо у повному мовчанні і разом підходимо до дверей гуртожитку. 

— Тебе не пустять, - коментую, коли він хапається за ручку дверей.

Трішки прибріхую. Якщо скажу, що він зі мною, то без проблем можуть впустити. Але чомусь я не хочу, щоб він бачив, де я живу.