Глава 12

                                              Лада

Я пішла у ліс, щоб назбирати ягід — мама просила допомогти. Раптом почула кроки і відразу випрямила спину.

– Чому я знову тебе бачу? – промовила тихо, трохи здригнувшись.

– Привіт, Ладо? – тихо відповів він.

Я примружилася.

– Звідки ти знаєш моє ім’я?

Він пояснив, що чув, як мій брат називав мене на ім’я. Як би там не було, у нас заведено дарувати подарунки рятівникам. Моє серце трохи прискорилося, коли я дістала з-під сорочки кулон і обережно підійшла до нього.

– Це тобі, – тихо сказала я, відчуваючи, як долоні трохи тремтять. – Подарунок на знак подяки за те, що не залишив мене тоді в лісі.

Я простягнула кулон, і наші пальці ненадовго доторкнулися. Він нахилив голову, щоб я могла надіти його на його шию. Серце калатало, і в повітрі повисла мить, коли ми просто дивилися один на одного. Я відчула, що цей маленький знак вдячності став для нас чимось більшим — тихим, невидимим, але важливим зв’язком.

– Дякую… – промовив він тихо, ледве чутно, і посміхнувся.

Він запропонував зустрітися знову, і я, не встигнувши обдумати, погодилася — язик випередив мозок. Повернулася до збирання ягід, намагаючись відволіктися.

Чому я погодилася? Чому серце почало швидше битися, коли я його побачила? Пилип — яке гарне ім’я. Я відчувала його погляд на собі, а він уже розвернувся й пішов.

Легкий вітер колихав гілки дерев, ніби підтримуючи мої хвилювання й нерішучість. Думки постійно поверталися до нього, і я розуміла: наш зв’язок тепер не можна ігнорувати. Наступного разу я обов’язково повернуся сюди, навіть якщо просто спостерігатиму здалеку.

Наступного дня я знову пішла у ліс і… зупинилася. Він був там. Сьогодні він не у формі — мабуть, не чергування, а прийшов спеціально, щоб мене побачити. Від цієї думки стало приємно і тепло на серці.

– Привіт, Ладо, – тихо промовив він.

Я підійшла ближче, а він простягнув мені маленький амулет на тонкому шнурку. Він був майже непомітним, простий, але зі слабким відтінком магії, що мерехтів у світлі сонця.

– Це тобі, – сказав він. – Нехай він буде нагадуванням про цей день.

Я взяла амулет у руки, відчула тепло металу й ледь помітне світіння. Він був зовсім невеликий, але відразу відчувалося, що для нього це важливо.

– Дякую, – прошепотіла я, усміхаючись. – Я ніколи не забуду.
Він кивнув, а потім ми просто стояли поруч, насолоджуючись тихим лісовим повітрям і новим, тихим зв’язком між нами.

Щойно я сховала амулет у кишеню, ми почули чиїсь кроки. Пилип швидко сховався, а я рушила подивитися, хто йде. Помітила Марину та Мію з кошиками.

– Привіт, Ладо! А що ти тут робиш? – запитала Марина.
– Гуляю, думаю про своє, – відповіла я.
– А давай позбираємо ягоди разом?
– Залюбки.

Я погодилася, щоб дівчата нічого не запідозрили. Здавалося, вони не помітили Пилипа.

Та недовго я була з дівчатами. Відстала ніби випадково, у гущавині лісу знову зустріла Пилипа. Тут нам ніхто не заважав.

Він підійшов і ніжно, але впевнено захопив мої губи. Мені було так приємно, що я навіть не думала пручатися. Це був мій перший поцілунок, і я не очікувала, що він буде з вогняним.

Після цього він сказав, що йому пора повертатися у своє селище. Наостанок ми домовилися зустрітися в четвер на цьому ж місці після обіду. Ми попрощалися, і я пішла додому, але думки все ще крутилися навколо подій у лісі.

«Чому я так хвилююся? — думала я. — Чому серце б’ється швидше від однієї лише думки про нього? Чи він теж чекає четверга з таким самим нетерпінням? Мені здається, що я не можу дочекатися…»

Я точно прийду сюди в четвер, бо хочу знову його побачити.

Я підійшла до селища і раптом помітила Марину та Мію.

– Ладо, куди ти поділася? – запитала Мія.
– Я трохи відстала, але все гаразд, знайшла дорогу додому, – відповіла я спокійно.
– Будь уважнішою, – додала Марина.
– Ходімо з нами, погуляємо, – запропонувала Мія.

– Дівчата, давайте зустрінемося завтра, – тихо сказала я, щоб не виникло запитань.

Мої думки все ще залишалися в лісі. Пилип, кулон, його поцілунок… Серце билося швидше, і я розуміла: потрібно все обдумати наодинці.