Розділ 1. Приїзд

Автобус повільно котився вузькою дорогою, обсадженою старими тополями. За вікном миготіли поля — ще не зорані, але вже готові прийняти весну. Наталя Русланівна сиділа біля вікна, стискаючи невелику валізу на колінах. Її серце билося швидше, ніж колеса автобуса по вибоїнах.

Село Кленівка зустріло її тишею. Ні натовпів, ні метушні, лише запах диму з коминів і свіже повітря, яке аж різало легені після міської задухи. Вона ступила на зупинку — біля неї стояв старий вказівник: «Школа — 500 м».

— Ну, починається новий розділ… — тихо прошепотіла вона сама до себе.

Школа була невеликою, але доглянутою. Квіти під вікнами ще не розцвіли, зате під снігом уже пробивалися перші проліски. Її зустріла директорка — жінка у темно-зеленому пальті, з добрим, але пильним поглядом.

— Ви, мабуть, Наталя Русланівна? — усміхнулася вона. — Ми вас чекали. Клас другий, діти гарні, тільки гомінкі.

— Я люблю гомінких, — відповіла Наталя, і в очах її заграла тепла усмішка.

У шкільному дворі вона вперше його побачила.
Високий чоловік у чорній жилетці поверх сорочки, у руках — планшет і пара рукавиць, забутих на капоті пікапа. Волосся — трохи розкуйовджене вітром, обличчя — засмагле, серйозне.

— Доброго дня, — привітався він, киваючи директорці.
— Доброго, Максиме Вікторовичу, — відповіла та. — Це наша нова вчителька.
— А, то ви й є та, що з міста? — його голос був низьким, спокійним, але з ноткою цікавості.

Він простягнув руку, і коли їхні долоні зустрілися, Наталя відчула, ніби щось невидиме легенько торкнулося її серця.

— Раді вас бачити в Кленівці, — сказав він. — Якщо що треба буде — звертайтеся. Ми тут усі свої.

І пішов, неквапно, з тією впевненістю, яку мають тільки люди, що знають кожен метр цієї землі.

Вона ще довго стояла, дивлячись йому вслід, поки він сідав у машину й рушав дорогою між полями. У повітрі пахло весною, землею й чимось таким, що пробуджувало давно забуту надію.

Може, цей новий розділ справді змінить усе, — подумала вона.