Спогади, що болять

Наступні кілька днів Алекс був ще більш закритим, ніж зазвичай. Він не розмовляв з Мері і навіть уникав її погляду. Здавалося, що між ними виросла невидима стіна, і кожна їхня зустріч ставала ще одним підтвердженням цього. Мері зрозуміла, що зачепила глибоку рану в його душі, і тепер не знала, як це виправити. Вона відчувала себе в безпорадною, неспроможною рухатися вперед, але й не маючи можливості відступити. 

Одного вечора, коли Алекс повернувся додому, Мері знову вирішила спробувати поговорити з ним. Вона довго стояла біля дверей його кабінету, намагаючись набратися мужності. Її серце билося частіше, ніж звичайно, але бажання зрозуміти Алекса було сильнішим за страх. 

Вона тихо постукала в його кабінет, не чекаючи на відповідь, зайшла всередину. Стіни кабінету були вкриті темними шпалерами, які поглинали світло від єдиної лампи, що горіла на його столі. Атмосфера була важкою, наче повітря просякло болем і тривогою. 

— Алексе, нам треба поговорити, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині відчувала протилежне. 

Він підняв погляд від своїх паперів, і його очі холодно блищали. Це був погляд людини, яка звикла відштовхувати інших, щоб захистити себе. 

— Я сказав, що мені не потрібні твої співчуття, — відповів він сухо, відвертаючись від неї. 

Мері наблизилась до нього і сіла навпроти. Вона не знала, чи це допоможе, але відчувала, що повинна зробити ще одну спробу. 

— Я не хочу тебе жаліти, Алексе. Я просто хочу зрозуміти, що у тебе на душі, — її голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. Вона дивилася йому прямо в очі, сподіваючись, що він побачить її щирість. 

Він мовчав, розглядаючи її з-під насуплених брів. Здавалося, що він бореться із самим собою, вирішуючи, чи варто відкрити сторінку свого минулого. Потім різко підвівся і підійшов до вікна, споглядаючи на нічне місто за склом. Він стояв мовчки, дивлячись на далекі вогні, які здавалися таким же недосяжними, як і його думки для Мері. 

— Моє дитинство було жахом, Мері, — раптом заговорив він, не повертаючись до неї. Його голос звучав глухо, наче він говорив не з нею, а зі своїм відображенням у вікні. — Батько був деспотом. Він постійно вимагав від мене неможливого. Він хотів, щоб я був ідеальний у всьому. Я старався, чесно, але час від часу я робив помилки. Я не міг виправдати всі його очікування. Спочатку покарання були направлені лише на мене, я ходив з синцями, тижнями не міг нормально сидіти, проте з часом батько побачив, що це не приносить того результату на який він розраховував і тоді в його голову прийшла "геніальна" думка... — Алекс замовк, його кулаки стиснулися, і було видно, що ці слова даються йому з великими зусиллями. 

Мері відчула, як її серце завмерло. Вона підвелася і підійшла ближче, обережно поклавши руку йому на плече. Він не відштовхнув її, але і не обернувся. Його тіло було напружене, як натягнута струна, і Мері відчула, як сильно він тримає в собі біль. Алекс продовжив: 

— Він знайшов моє слабке місце — мати. Батько садив мене маленького і змушував дивитися на те, як він жорстоко б'є її та говорить, що це все через мене, бо я щось не зробив... Я бачив її сльози, як їй було боляче, я не міг їй допомогти, а найгірше було розуміти, що вона страждає через мене...
— Я не хотів стати таким, як він, але… — його голос затремтів, наче він боровся з емоціями, які він так довго тримав під контролем. — Я став ще гіршим. 

Мері побачила в його очах суміш болю і сорому. Це були очі людини, яка носила в собі рани, які ніколи не гоїлися. Вона зрозуміла, що за всією його жорстокістю ховається маленький хлопчик, який так і не зміг вирости через страх і ненависть. Той хлопчик, який колись мріяв бути коханим і прийнятим, але зрештою став жертвою безжального світу дорослих. 

— Ти не повинен боротися з цим сам, Алексе, — сказала вона м'яко, її голос був наповнений співчуттям, але й рішучістю. Вона розуміла, що це їхній шанс зламати цей цикл болю. — Я хочу бути поруч, допомогти тобі. 

Він мовчав, але в його очах з'явилося щось нове — слабка іскра надії, яку він так довго придушував. Він подивився на неї, і вперше за весь час, що вони провели разом, в його погляді був не тільки холод, але й щось більше, щось, що Мері важко було описати словами. 

Алекс повільно повернувся до неї, і вона відчула, як його напруження поступово спадає. Він опустив голову, ніби відчуваючи вагу своїх слів, і тихо промовив: 

— Я не знаю, як впоратися з цим. Це частина мене, яку я ніколи не хотів нікому показувати. Я боюся, що це зруйнує все. 

Мері підійшла ще ближче і міцно його обійняла. Вона відчувала, як він намагається боротися зі своїми емоціями, але не хоче відштовхувати її. 

— Це не зруйнує нас, якщо ми будемо разом, — тихо сказала вона. — Я знаю, що важко, але ти не сам. Я поруч. 

Вони стояли так декілька хвилин, мовчки, але це мовчання було більш промовистим, ніж будь-які слова. Вони обоє знали, що попереду ще багато роботи, багато болю, який треба буде пережити разом, але цей момент став першим кроком до їх спільного майбутнього.