Під прицілом совісті

   Тік-так…Тік-так…Тік-так…Годинникові стрілки занадто безжальні. Хоч як їх не благай, а вони однаково забиратимуть дорогоцінні хвилини. Стрілкам байдуже, що він задихається цим морозним повітрям. Яке їм діло до того, що його серце б`ється так сильно, що ось-ось проб`є грудну клітку?

   Вогні Майдану засліплювали. Прискіпливий погляд командира відслідковував найменший рух, найменший подих. З готелю «Україна» усе було видно, мов на долоні. Кожен протестувальник – маленька комашка, ціль, а не людина.

   Підніс до очей бінокля і придивися пильніше. Бачив хлопців, які стояли на варті й безтурботно посміхалися. Хотілося крикнути, щоб цієї ночі вони були якомога пильніші. Бачив, як зводили нові барикади. Як дівчата тягали каміння й шини. Хтось готував їжу. Співали пісень. Сміялися. Усе це змішалося в суцільний гул і лише вряди-годи, до командира долітало відлуння чийогось занадто голосного сміху. Серед червоно-чорного пекла сміх лунав недоречно.

   - Вони ж лише діти! – командир зціпив зуби, відставив бінокля й зиркнув на монумент Незалежності. Колись білосніжний, тепер він нагадував посірілий димар.

   Незважаючи на пізню годину, сюди продовжували сходитися люди. У світлі вуличних ліхтарів сотні темних постатей скрадалися до вогнищ Майдану. Йому казали, що Революція доживає свої останні дні. Мовляв, скоро їм набридне і вони розійдуться.

   - Не набридне, – командир глянув на силуети людей, що все прибували й прибували з різних сторін, скупчуючись біля монументу. – Вони не здадуться. Не цього разу.

   Тік-так…Тік-так…Тік-так…Здається, що у нього всередині поселився монстр, який своїми кігтями роздряпує йому душу. У чому річ? Чому серцю так неспокійно? Це ж не перший наказ й не перший його злочин. Тоді чому? Чому? Чому йому так хочеться опинитися по той бік барикад? Чому він хоче виступати не проти них, а з ними?

   Тік-так…Залишилося п`ять хвилин. Йому наказали убити цих дітей. Йому чітко дали зрозуміти: сьогодні ти командир, а завтра ніхто. Сьогодні ти живеш – завтра вже ні. Він не хотів помирати. Страх смерті притаманний усім, навіть командирам. Але як же наважитися? Розстріляти їх означає розстріляти майбутнє.

   Тік-так…Одна хвилина…

   - Я повинен їх прибрати. Бо якщо я цього не зроблю, приберуть мене.

   Командир не хотів платити за Революцію своїм життям. Він мусив думати про тих, хто чекає його вдома. Так, його люблять і чекають. Але цих дітей так само хтось десь чекає. І через нього – так, так, саме через нього! – не дочекаються. Він же має їх убити, він же має… Він же теж хоче жити.

   Цей лютневий мороз обпалив його серце. Воно втратило здатність відчувати.

   Тік-так… Тридцять секунд…

   Настав час зіграти в Бога.

   Командир востаннє хапнув ротом морозного повітря, на мить, лише на одну мить, прикрив очі й увімкнув рацію, щоб віддати наказ.

^ ^ ^ ^ ^ ^ ^

   Їм чомусь не спалося. Повітря гуділо від загального збудження і хвилювання. То тут, то там вчувалося стривожене шепотіння. Майдан чекав удару.

   Люди збиралися групками й обговорювали сьогоднішні події, планували завтрашні, зважували, чого вже вдалося досягти, і вирішували, що робити далі. Дехто розплановував свій робочий день, студенти намагалися не спалити черговий свій реченець, а волонтери складали список найнеобхідніших речей, що їх доведеться купити. Завтра вранці більша частина цього натовпу розійдеться по справах, але увечері вони всі, хоч би там що, знову зберуться біля монументу Незалежності. Такі різні, проте усіх їх об`єднав Майдан.

   Час від часу хтось відчував на собі чийсь погляд. Різко повертався і – не бачив нічого. Лише здавалося, що вгорі над квітковим годинником щось рухалося. Та це швидше всього була лише мара. Темрява, сніг – розбурханій уяві легко вгледіти якусь небезпеку.

   Усе було таке моторошно-спокійне. Незвичне. Вони чекали нового удару. А те, що він буде, можна було сказати напевне. Ворог безжальний, він нападе знову. І коли це станеться, вони стоятимуть пліч-о-пліч. Вони не розійдуться й не злякаються. До самого кінця.

   Світало. Цієї ночі ніхто так і не стулив очей. Пили гарячий чай, щоб не було так холодно й жартували, щоб не було так страшно. Звідки вони могли знати, що цієї ночі сталося щось дуже важливе? Чи могли вони припустити, що безжальний ворог таки проявив до них милосердя? Звідки ці люди могли знати про безіменного командира, який, увімкнувши рацію, посинілими від холоду губами прошепотів два заповітні слова: «Наказую: не стріляти!»

   Цієї ночі не сталося нічого надважливого, нічого епохального. Лише одна-єдина людина виступила проти режиму, не послухалася наказу й тим самим врятувала чимало безневинних життів. Нехай усього лише на одну ніч, але «Беркут» був з народом. Звісно, командир дорого заплатить за це своє рішення, але він ані секунди не сумніватиметься у правильності свого вчинку. Його вчинок не мало ніякого епохального значення, тому що вже завтра «Беркуту» призначать нового командира. Такого, який не вагатиметься й таки відкриє вогонь. Але це буде завтра. А сьогодні чийсь син ще раз зателефонує своїй матері й розкаже, що у нього справді все добре. Сьогодні хтось ще раз обійме своїх друзів, коханих, ще раз пригорне дітей. Сьогодні монумент Незалежності не буде окроплений кров`ю.

   Щоб зробити щось по-справжньому велике не обов`язково бути всесильним. Досить бути Людиною. Усього за одну лютневу ніч безіменному генералу вдалося зробити те, що не вдається зробити нашим президентам уже протягом двадцяти семи років – зробити цей світ хоч трішки добрішим.