ГЛАВА 46

       Віка.

      Наступної перерви Шимон знову сіпнулася в мій бік, але цього разу вже Януш вступився, чим добряче здивував. Тихий на перший погляд хлопець, а поставив на місце досить влучно. Так, що половина присутніх в аудиторії студентів затихли, й боялися навіть перешіптуватися.

- Шимон, чому ти вчепилася за неї? Здається дівчина дала зрозуміти і тобі і Леону, що їй це не цікаво!

- Що Ви вдвох нянькуєте цю незайманку, наче вона сама собі ради не дасть!? - вибухнула гнівом Шимон.

- Не нянькуємо, а дбаємо! І особисто мені імпонує свідома розбірливість Вікі більше ніж статева доступність багатьох інших дівчат. 

- То може одружишся? - скрипнула зубами вона.

- Може! В тебе так точно дозволу запитувати не буду! 

- А-а, -  протягнула вона зловтішно, - я зрозуміла, ви удвох вирішили позмагатися за приз! Думаєте вона зацінить? 

- Взагалі то я все ще тут! - мені цей діалог вже порядком набрид. - І якщо навіть щось і вирішу, то по-перше з коханим хлопцем, по-друге точно він буде не звідси.

- Пані Шимон, займіть своє місце! - суворим тоном промовив до неї педагог, який щойно увійшов до аудиторії. 

- Дякую! - тихо прошепотіла хлопцям, але обидва зробили вигляд, що взагалі не розуміють за що це я така вдячна. 

      На наступній перерві інтерес Шимон поступово згас і вона більше не чіплялася. А на великій перерві я з Юліаном ласувала сендвічати на лавці у дворі, доки Януш крокував поряд, накидаючи кола, та розмовляв з кимось по телефону. 

- Покажи хлопця! - неочікувано видав Юліан.

- У сенсі? Якого хлопця?

- Ти знаєш! Він з України?

- Ясно, про що ти! - з сумом видихнула. - З чого ти вирішив, що в мене там хтось залишився? 

- Це відчувається. - він гірко посміхнувся. - Самотні дівчата на хлопців дивляться по іншому.

- І як саме?

- З цікавістю. Розглядають кожного, неначе потенційного партнера з яким у разі, якщо він відповідатиме їх вимогам, готові будуть піти під вінець. А ще фліртують…

- Тобто, якщо я не фліртую і не розглядаю всіх з цікавістю, то в мене хтось є!? - його теорія добряче мене розвеселила. 

- Не треба! Ти зрозуміла, що я мав на увазі. 

- Добре! - я поглянула на нього. - Але теж хочу дещо взамін. 

- Що саме? - поцікавився Юліан.

- Хочу знати, що таке показала на своєму телефоні тобі ранком Шимон.

     Вилиці на обличчі Юліана одразу напружилися, а брови зійшлися на переніссі. Став серйозним і навіть трішки сумним.

- Відео було зняте звідкись з-заду.  Я не помітив, що екран мого телефона записують і був в цей момент розслабленим. Мова йде про одну переписку. Досить пікантного зміста... Скажімо так, якщо вона спливе, мені буде…

- Непереливки…

- Ну не зовсім, - він замислився, - але дуже неприємно так точно. 

- Ясно! - мені навіть стало якось не по собі, а ще шкода його. Якось завжди жалієш тих людей, яким симпатизуєш. 

- Тепер ти! - він спробував підбадьорити мене й себе, черговим анекдотиком в тему. І на мить забула про все погане, бо сміялася майже до гикавки.

- Все! Не відволікайся. Жени фоточку! 

- Уф! - напружено стиснула губи. А так хотілося, щоб він забув і облишив розпитувати мене, принаймні хоча б не на цю тему. - Добре. - здалася нарешті, ну хоче так поглянути, то вже покажу. 

     Дістала телефон, відкрила соціальну мережу, все як завжди… Ось сторінка Богдана. І… Нове фото. Втрьох. Маша посередині. Зліва Арсен. Справа він. Щасливі, радісні, усміхнені. Отже йому чудово і без мене. 

- То показуй вже! - Юліан зайорзав. - Скільки можна чекати. - вихватив з моїх рук стільниковий.

- На кого дивитися? - запитав діловито.

     От же ж нетерплячий. 

- Справа хлопець. - відповіла, ледве контролюючи своє розчарування.

- Блондин? - Юліан все ще роздивлявся фото, детально. Навіть занадто детально.  

- Так! 

- А що за дівчина? - він прищурився.

- Маша. Зліва - Арсен, його друг. - я відвернулася, щоб знову й знову не дивитися на фото. - Ми посварилися  і я втекла. 

- Он як! То як його звуть?

- Не важливо Юліане! - я підхопилася. 

- Ох ці дівчата! - він підняв очі до неба.

- Ходімо! Вже час! - покликала я. - І будь-ласка, давай більше не повертатися до цієї теми! 

       До будівлі де проходили заняття йшли мовчки. Кожен думав про щось своє. І по великому рахунку, я була лише вдячна за хвилини тиші. Не треба вдавати, що все добре коли на душі кішки шкребуться. Чому так реагую й досі? Наче ж лишила все у минулому, закреслила, загаптувала у потаємний куточок глибоко в душі. А минуле лізе з усіх шпарин, навмисно нагадуючи про себе на кожному кроці.