ГЛАВА 40

      Богдан

     Віка швидко знайшла спільну мову з непосидючими дітлахами! Навіть мої норовливі сестрички перестали прискіпуватися, а після солодощів так і взагалі розтанули. 

     Чомусь уявлялися наші спільні діти. На кого вони будуть схожі? Хто це буде хлопчик чи дівчинка? Скільки малюків? Так чітко уява малювала руденьку дівчинку, яка тягнула свої маленькі рученята щойно я повертався додому.

     Єдине що нам так і не вдалося - побути разом.  По нормальному і наодинці. Страшенно скучив за нею. За її поцілунками і дотиками. Півсвіту віддав би за можливість опинитися з нею десь на острові де б не було більше нікого. 

      А ще хочеться у всьому зізнатися! Розказати про перегони, й пообіцяти, що між нами ніколи не буде більше секретів. Який же це тягар ось так приховувати від близької людини щось про себе…

      Вихідні пролетіли немов декілька годин. І я залюбки пригадуватиму ці сповнені тепла, веселощів  та всіляких солодощів дні. А ще мою Руду красуню. Її неземні зелено-смарагдові очі й задоволену посмішку. Те, як вона розглядала численних рибок в акваріумах океанаріуму. Її сміх, її маленькі пальчики, котрі торкалися моєї руки кожного разу коли цього ніхто не бачив.

    Ще дозволяю собі пару хвилин приємних спогадів, вони додають мені наснаги перед стартом фінальних перегонів. Більшість фанів вже біля траси. Займають найвигідніші місця для найліпшого огляду. 

     Поряд зупиняється грузове авто, звідки з під тенту викочують той самий крутий байк, що на минулих перегонах. А де ж сам гонщик? 

        Віка.

- Дай пятьорік! - вигукує Вася й протягує мені свою долоньку. - Чекатимемо влітку. Ти кльова! - Підморгує. 

- Ще разок! - підставляє Коля свою руку, щоб я по ній плеснула.

       І так! Я вже їх розрізняю і знаю обох по іменам. Потайки передаю їм пакет з різними смаколиками, снеками, чіпсами, газованими напоями, які братики одразу кудись приникують.

    Все сімейство загружається до своєї потертої автівки, окрім Лєри, яка на моє “щастя”, ще лишається гостювати на невизначений термін.

     Богдан теж пішов годину тому разом зі своїми батьками та сестричками, які до речі теж перестали дивитися на мене “рогом”. 

     Та щойно вирішила, що нарешті настала довгоочікувана тиша, як у двері подзвонили.

     Марк нахабно заперся взутий і всівся на дивані в гостьовій кімнаті.

     Одягнутий дивно, точно не так як завжди. Наче щойно з рок-концерту. Чорні джинси, косуха. Цікаво, біцуха не запариться? Все ж таки ще літо.

- Ну що, дівки! Збирайтеся! - вигукнув той. 

- Куди це на ніч? - обурилася я.

- Покажу, що твій “коханий” Бодя точно не святий! - його очі зле блиснули. 

- Поїхали Віко! - застрибала від захвату Лєра. - Має бути щось цікаве!

- Без мене! - спробувала вийти з кімнати та пальці Марка боляче схопили мене за передпліччя. 

- Добре подумала? - прохрипів роздратовано. Такий спектакль висить на тонісінькій волосині. Зрозуміло, звідки стільки негативу.

- А я поїду без тебе! - видала Валерія. - І нічого тобі не розкажу! 

      От же ж пригріла в себе відьму.

- Дивись, Віко, я не тисну! - це він зараз серйозно? То чому його пальці ще й досі боляче стискають мою руку. 

      Перевела погляд на те, що він ще й досі мене тримає, відпустив…

- Та з твоїм Бодею, якщо звісно ти не погодишся і не поїдеш з нами може ненароком і зовсім випадково щось статися. Ну наприклад, як минулого разу передадуть привітика добрі люди. 

- Ти! - вибухнула я і стиснула кулаки. - Який же ти покидьок. 

- Віко, якщо мене запитають, скажу, що ми не знали куди їдемо! І були страшенно здивовані коли впізнали Бодю… - знову почала переконувати Лєра. 

- Чекаємо п'ять хвилин внизу в моєму авто. Не прогав свій шанс! - останні слова процідив тихо  на вухо. - Я стільки жодну дівку не уламував за  все своє життя, як тебе зараз. 

      Кинув мені наостанок і пішов геть, прихопивши з собою Валерію.