Глава 5

Після всього, що сталося, я прокидалася з думкою лише про нього. Про Арсена.
Його голос — спокійний, холоднуватий, але заразом дивно теплий. Те, як він дивився, коли розповідав про свою маму-відьму, про заборони, про біль, який ховав у собі. Я відчувала, що за цією байдужістю ховається щось дуже живе.
Сьогодні я вирішила — спробую подружитися з ним. Без натиску, просто бути поруч.
В академії день тягнувся, як мокрий лист паперу. Викладачка дивилася на мене так, ніби бачила не мене, а тінь. Дехто з однокурсників пошепки згадував вчорашню історію — ту, де мене хотіли “провчити”, але Арсен втрутився. Я ж лише мовчала.
Після занять я чекала його біля старих дубових дверей академії. Дощ сипався тихо, мов пил із неба.
Він вийшов неочікувано — у чорній куртці, з вологим волоссям, і глянув на мене так, наче й не здивований.
— Ти чекаєш мене? — запитав спокійно.
— Може, — усміхнулася я, намагаючись виглядати впевнено. — Просто не хотілося йти самій.
— Хм… — тільки й відповів він, але не пішов геть.
Ми йшли поруч.
Осінь дихала нам у потилиці — повітря пахло мокрим камінням і димом. Мені хотілося щось сказати, та слова плуталися. Замість того я крадькома спостерігала, як він ступає: впевнено, тихо, ніби не торкається землі.
— Ти часто така тиха? — раптом кинув Арсен.
— А ти часто такий холодний? — не стрималася я.
Він усміхнувся краєчком губ. Уперше.
— Може, ми обоє просто не звикли до людей.
Я розсміялася, хоч усередині було трохи боляче від його правди.
Коли ми підійшли до будинку, вітер здійняв пасмо мого волосся, і він мимоволі його прибрав.
Дотик короткий, але від нього в грудях защеміло.
— Не бійся мене, Еліно, — сказав тихо, вже відчиняючи двері.
— А я й не боюся, — відповіла я. І справді — вперше не боялася.
Того вечора в домі було спокійно. Без шерсті, без гарчання, без дивних звуків.
Тільки я, він і осінь за вікном.
І десь між нами зароджувалося щось… живе. Не дружба і ще не любов — просто тепло, яке не потребувало слів.