Минуло кілька днів.
За цей час Валтер і Стівен, здавалося, встигли обійти всі місцеві бари. Вони перепробували напої, обговорили все, що тільки могло спасти на думку, і, схоже, вже почали повторюватися.
Та Стівена це не надто турбувало. Він нарешті мав нагоду спокійно поговорити зі старим другом, не відволікаючись на справи й турботи.
Аж поки одного вечора чоловік не відклав склянку й не зітхнув.
— Знаєш, Валтере, я скучив за Анабет.
Валтер повільно повернув до нього голову.
— І це ти зрозумів лише після того, як ми обійшли всі бари?
— Не смійся. Я цілком серйозно.
— Я бачу. Тоді, мабуть, час повертатися.
Стівен кивнув.
Ще два дні — і вони вирушать назад до Волтерії.
Тим часом Кароліна й Карл теж ухвалили рішення повернутися. Якщо правда вже відкрилася, не було сенсу й далі залишатися в Норвелії. Попереду чекало чимало розмов, непростих рішень і життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше.
Але спочатку Аліса мала зробити ще одну важливу справу.
До лікарні вона прийшла з невеликим пакунком, у якому лежали ліки, передані Ліліт. Вони мали допомогти організмам відновитися після тривалої коми, хоча Аліса чудово розуміла: попереду в її друзів довгі тижні, а можливо, й місяці відновлення.
Щойно вона увійшла до палати, то зупинилася.
Неріон уже не лежав із заплющеними очима.
Поруч були Мейлара, Аріелла й Аріель. Усі четверо прийшли до тями.
Вони були живі.
Ці слова здавалися такими простими, але після всього пережитого в них умістилося значно більше, ніж Аліса могла висловити.
Вона підійшла ближче, намагаючись не показувати, як сильно її зворушило побачене.
— Привіт, — тихо промовила Аліса. — Нарешті ви вирішили повернутися до нас.
Неріон спробував щось сказати, але голос майже не слухався. Він насупився, ніби сердився на власне тіло, а Аліса відразу похитала головою.
— Не треба. Не змушуй себе говорити. У вас ще буде час для всіх розмов.
Мейлара ледь помітно всміхнулася. Аріелла й Аріель теж відреагували на її слова, хоча навіть найпростіші рухи давалися їм нелегко.
Аліса сіла поруч.
— Ліліт передала вам ліки для відновлення. Я залишу їх тут і поясню медичному персоналу, як їх використовувати. Але, будь ласка, не намагайтеся одразу повернутися до звичного життя. Вам потрібно відпочивати й набиратися сил.
Вона дістала пакунок і домовилася з лікарями, щоб усе необхідне залишилося в палаті. Попереду було ще багато роботи, та тепер вони принаймні могли її пройти.
Разом.
Коли Аліса знову повернулася до ліжок, Неріон дивився на неї так, наче боявся, що вона ось-ось піде й більше не повернеться.
Вона помітила цей погляд.
— Я знаю, що вам зараз непросто. І знаю, що самих ліків недостатньо, щоб усе стало добре. Вам доведеться довго відновлюватися, і я не обіцяю, що буде легко.
Аліса на мить замовкла, а тоді м'яко додала:
— Але я обіцяю, що повернуся до вас. Ви не залишитесь самі з усім цим.
Неріон ледь помітно кивнув.
Інші теж почули її слова. Хтось заплющив очі, збираючи сили, хтось спробував усміхнутися. Ніхто з них поки не міг сказати багато, але Алісі й не були потрібні слова.
Вона ще трохи посиділа з ними, поговорила про прості речі й розповіла, що відбувається за межами лікарняної палати. Не про важкі таємниці й минулі помилки, а про те, що життя триває, що друзі поруч і що попереду в них іще будуть зустрічі.
Коли настав час іти, Аліса підвелася не відразу.
Їй хотілося залишитися довше. Переконатися, що кожен із них справді почувається краще, що все це не сон і що вона не втратить їх знову.
Та вона знала: тепер їм потрібні спокій і час.
— Бережіть себе, добре? — сказала вона на прощання. — Я ще прийду.
Цього разу, залишаючи лікарню, Аліса несла із собою не лише тривогу за друзів.
Вона несла надію.
Бо після всього, що їм довелося пережити, четверо людей нарешті розплющили очі й отримали шанс на нове життя.
І Аліса збиралася зробити все, щоб вони цим шансом скористалися.