### Глава. Трохи часу для нас
Аврора сиділа біля вікна й розглядала невеличкий букетик, який Люмея принесла їй ще зранку.
Квіти були різними, деякі навіть трохи пом’ятими, але дівчина поставилася до них із такою серйозністю, наче це був найдорожчий подарунок у світі.
— Авроро, а ти чим займаєшся? — почувся знайомий голос.
Вона підняла голову.
Люмея стояла в дверях, обіймаючи маленьку подушку. Судячи з її вигляду, прийшла вона зовсім не просто запитати.
— Думаю, — відповіла Аврора.
— Про що?
— Про різне.
Люмея трохи подумала, а тоді підійшла ближче.
— А можна я теж із тобою подумаю?
Аврора засміялася.
— Звісно. Тільки про що саме?
Дівчинка вмостилася поруч і притулилася до неї плечем.
— Про те, як добре, що ми тут разом.
Аврора на мить замовкла.
У цій простій фразі було стільки щирості, що вона навіть не відразу знайшла, що відповісти. Зрештою лише обійняла Люмею за плечі й легенько пригорнула до себе.
— Знаєш, я теж про це думаю.
— Справді?
— Авжеж.
Люмея задоволено усміхнулася й поклала голову їй на плече.
Вони трохи посиділи мовчки. За вікном жив своїм життям незнайомий світ, десь лунали голоси, хтось ходив у сусідніх кімнатах. Але тут, у цьому маленькому куточку, нікому не потрібно було кудись поспішати.
— Авроро?
— Що?
— А ти колись сумуєш?
Запитання було таким несподіваним, що Аврора повернула голову.
— Інколи. А чому ти питаєш?
Люмея знизала плечима.
— Просто. Мені здається, коли хтось сумує, йому потрібно, щоб хтось побув поруч.
Аврора подивилася на неї уважніше. Потім усміхнулася й торкнулася губами її чола.
— Ти маєш рацію.
— Тоді сьогодні я побуду поруч із тобою.
— Домовилися.
Люмея наче чекала саме цих слів. Вона вмостилася зручніше, а тоді раптом почала розповідати про щось, що бачила раніше: про кумедну дрібницю, про свої враження, про те, що їй хотілося зробити завтра.
Аврора слухала, час від часу ставлячи запитання. Вона не намагалася перетворити розмову на повчання, не поспішала давати поради. Просто була поруч.
І що довше вони сиділи разом, то ясніше Аврора розуміла: іноді людині не потрібно нічого особливого. Не потрібні великі слова чи обіцянки.
Достатньо знати, що хтось сам обрав провести з тобою свій час.
Коли Люмея нарешті замовкла, Аврора запитала:
— Ну що, ми сьогодні ще зустрінемося?
— А ти хочеш?
— Дуже.
Люмея широко всміхнулася й міцно її обійняла.
— Тоді я обов’язково прийду!
Аврора обійняла її у відповідь.
І в ту мить їй здалося, що навіть у чужому світі, де ще стільки незнайомого й незрозумілого, у них уже з’явилося щось своє.
Не місце на мапі й не дім із міцними стінами.
А маленьке відчуття близькості, яке можна було взяти із собою куди завгодно. ❤️