57 глава

Наступного ранку Аліса прокинулася від того, що в неї боліло буквально все.

Спочатку вона навіть не відкривала очей.

Десь за вікном співали птахи, крізь важкі штори пробивалося м'яке ранкове світло, а в кімнаті було тихо й тепло.

Тільки от лежати було незручно.

Дуже незручно.

Аліса спробувала поворухнути ногою — і вперлася в чиїсь ноги.

Вона завмерла.

Потім обережно поворухнула рукою.

Даремно.

Діана уві сні міцно обіймала її за талію, притиснувшись щокою до плеча Аліси. Її волосся розсипалося по подушці й лоскотало Алісу по носі.

— Ммм…

Аліса ледь стримала чхання.

З іншого боку лежала Аделіна, яка забрала собі майже всю ковдру.

А біля ніг, згорнувшись клубочком, спала Ліліт.

Аліса повільно підняла голову й оглянула це безладдя.

— Як… — прошепотіла вона. — Як ми всі тут помістилися?

У відповідь почулося тихе сопіння.

Аліса перевела погляд у кінець кімнати.

Едвін спав у кріслі-коконі, згорнувшись усередині так, ніби це було найзручніше ліжко у світі. Одна його рука звисала через край, а волосся було настільки скуйовджене, що Аліса мимоволі усміхнулася.

І саме тоді вона відчула запах кави.

Свіжої.

Гарячої.

Аліса повернула голову.

Гаріон сидів у кріслі біля вікна.

Повністю одягнений, спокійний і неймовірно бадьорий для людини, яка перебувала серед цього хаосу.

В одній руці він тримав чашку кави, а другою перегортав сторінку якоїсь книги.

Аліса кілька секунд просто дивилася на нього.

Гаріон підняв очі поверх чашки.

— Що, сонько, встала? — усміхнувся він.

Аліса примружилася.

— Хресний…

— М?

— Ти давно прокинувся?

— Достатньо давно.

— І ти просто сидиш тут?

— А що мені ще робити?

Аліса спробувала піднятися.

Не вийшло.

Діана уві сні ще сильніше притиснула її до себе.

— Діано…

У відповідь дівчина щось нерозбірливо пробурмотіла й знову засопіла.

Аліса безпорадно подивилася на хресного.

Гаріон зробив ковток кави.

— Можу покликати допомогу.

— Яку?

— Не знаю. Наприклад, когось, хто вміє розплутувати людей.

Аліса тихо засміялася.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Вона нарешті звільнила одну руку й потерла затерпле плече.

— У мене все болить.

— Це тому, що ти спала в центрі катастрофи.

— А хто мене сюди поклав?

Гаріон на секунду замовк.

— Не пам'ятаю.

Аліса підозріло примружилася.

— Хресний.

— Що?

— Ти пам'ятаєш.

— Можливо.

— Гаріоне!

— Тихіше, — він кивнув на дівчат. — Розбудиш.

Аліса глянула на Діану, яка мирно спала в неї на плечі, і мимоволі усміхнулася.

За вікном уже остаточно прокидався ранок. Сонячний промінь ковзнув по підлозі, торкнувся краю ліжка й зігрів босі ноги Аліси.

Вона видихнула й знову опустила голову на подушку.

— Ще п'ять хвилин…

Гаріон усміхнувся й підняв чашку.

— Оце вже правильне рішення.

— Тільки нікому не кажи.

— Я нічого не бачив і нічого не чув.

Аліса прикрила очі.

І десь за кілька секунд знову заснула під тихе сопіння Діани та запах ранкової кави.

Аліса проспала ще кілька годин.

Коли вона нарешті розплющила очі, перше, що помітила, — сонячне світло, яке м'яко пробивалося крізь штори й золотило кімнату.

А друге — те, що ліжко було порожнім.

Аліса повільно поворухнулася, відчуваючи легкий біль у тілі після вчорашнього безладу, і перевела погляд убік.

На краю ліжка сиділа Анабет.

Вона тихо перебирала пальцями волосся Аліси, гладячи її по голові так само, як колись у дитинстві.

Аліса кілька секунд просто дивилася на неї.

— Бабусю…

Анабет усміхнулася.

— Прокинулася, сонечко?

Аліса ледь усміхнулася у відповідь і знову заплющила очі, дозволяючи бабусі продовжувати гладити її волосся.

Незважаючи на біль у тілі, їй було неймовірно добре.

Спокійно.

Безпечно.

Будучи королевою, Анабет далеко не завжди мала можливість проводити з нею стільки часу, скільки хотіла. Її чекали справи, зустрічі, рішення й відповідальність за ціле королівство.

Але сьогодні все це могло почекати.

Сьогодні вона відклала всі справи.

І сиділа поруч із онукою.

Не як королева.

Просто як бабуся.

Та, яка колись так само гладила маленьку Алісу по волоссю, коли та засинала.

Аліса відкрила очі й тихо сказала:

— Я скучила.

Рука Анабет на мить завмерла у її волоссі.

— Я теж, Алісо.

І цього разу жодній із них не потрібно було більше нічого говорити.

Вхідні двері з гуркотом зачинилися, і тишу в будинку миттєво розірвав голос:

— Де Аліса?!

Анабет лише усміхнулася, продовжуючи гладити онуку по волоссю.

— І чому мені ніхто не сказав, що з моєю племінницею?!

У коридорі почулися швидкі кроки.

За мить до кімнати увійшла Рейна — середня донька Анабет і Валтера.

Слідом за нею спокійно зайшов Лоріан, її коханий, син Джоанни та Стівена.

— Тітка Рейна?.. — сонно озвалася Аліса.

Рейна одразу кинулася до ліжка.

— Алісо! Що з тобою сталося? Чому мені ніхто нічого не сказав?!

— Рейно, вона щойно прокинулася, — спокійно сказала Анабет.

— Мамо, це моя племінниця! Я маю право знати!

Лоріан зупинився біля дверей і тихо зітхнув.

— Кохана, ти можеш хоча б спочатку привітатися?

Рейна різко повернулася до нього.

— Лоріане, Аліса постраждала!

— Я бачу.

— І ти спокійний?!

— Ні. Просто хтось із нас має залишатися спокійним.

Аліса тихо засміялася.

— Я теж рада вас бачити.

Рейна тут же обійняла її, цього разу обережно.

— Більше так мене не лякай.

Лоріан підійшов ближче й усміхнувся Алісі.

— Вітаю, мала. Як почуваєшся?

— Наче мене переїхав кінь.

— Значить, жива.

— Лоріане! — обурилася Рейна.

— Що? Я намагаюся її розсмішити.