46 глава

Після важкого дня Аліса нарешті дозволила собі просто відпочити.

Вона влаштувалася з книгою на ліжку. Поруч, згорнувшись клубочком, муркотіла Сейбл.

Сторінка за сторінкою.

Погляд Аліси ставав дедалі важчим.

Вона навіть не помітила, як заплющила очі.

А коли відкрила їх знову — була вже не вдома.

Аліса повільно підвелася.

Навколо неї простягалася величезна чарівна бібліотека.

По обидві сторони тягнулися нескінченні полиці з книгами. Висока стеля світилася маленькими золотистими цяточками, схожими на світлячків.

Аліса озирнулася.

Книги.

Їх було так багато, що очі розбігалися.

Біля кожної книжкової шафи стояв невеликий столик із двома стільцями. На столиках світилися маленькі лампи, а поруч стояли чайники й чашки.

Усе було затишним.

Тихим.

Ідеальним.

Наче це місце створили спеціально для неї.

Але...

Нікого не було.

Тільки Аліса.

І тиша.

Вона зробила кілька кроків уперед.

Потім ще.

Бібліотека не закінчувалася.

Аліса йшла довго, але куди б не звернула — всюди бачилися лише полиці, книги й м'яке світло.

Нарешті вона втомлено присіла за один зі столиків.

Її погляд ковзнув по найближчій полиці.

Одна книга ніби сама привернула її увагу.

Аліса витягнула її.

І завмерла.

На обкладинці була вона.

Її власне обличчя.

Серце пропустило удар.

Аліса перевернула книгу.

На чорній обкладинці проступили слова:

«Останній вечір Аліси Вінтер».

— Що?..

Вона швидко відкрила книгу.

Перша сторінка була майже порожньою.

Лише посередині стояв один рядок.

Ти помреш.

А нижче:

Ніхто тебе не врятує.

Аліса перестала дихати.

— Ні...

Вона перегорнула сторінку.

На наступній знову було:

Ти.

Ще одна.

Ти.

Ще.

Ти.

Ще одна.

Ти помреш.

Слова почали з'являтися просто на її очах.

Вони розповзалися сторінками, накладаючись одне на одне.

Твоя доля не зміниться.

Ти помреш.

Ти не втечеш.

Аліса різко закрила книгу.

— Ні!

Вона відкинула її вбік і побігла.

Та щось змінилося.

Світло над головою почало згасати.

Маленькі цяточки, що ще кілька секунд тому нагадували світлячків, одна за одною згасали.

Полиці почорніли.

Дерево вкрили тріщини.

Книги почали падати на підлогу.

А потім розсипатися на пил.

Ідилія зникала просто на очах.

Аліса бігла все швидше.

— Де я?!

Її голос розчинився в темряві.

Вона озирнулася.

Спочатку нічого.

А потім почула звук.

Крок.

Ще один.

Хтось ішов за нею.

Аліса побігла швидше.

Кроки теж прискорилися.

Вона не бачила того, хто її переслідував.

Тільки чула.

І з кожним кроком звук ставав ближчим.

Бібліотека вже не була красивою.

Вона стала чорною, порожньою і нескінченною.

А десь позаду Аліси щось наближалося.

Все ближче.

Ближче.

Ближче.

І вперше за весь цей час Аліса зрозуміла:

це був не сон.

Посеред темної кімнати раптом з'явилося дзеркало.

Аліса зупинилася.

У ньому вона побачила себе.

Спочатку все здавалося звичайним.

А потім вона помітила тріщини.

Вони проступали просто на її обличчі.

Тонкі, темні лінії розходилися від щік до чола, від губ до підборіддя, ніби її обличчя ось-ось мало розсипатися на уламки.

— Ні...

Аліса нервово торкнулася дзеркала.

Провела пальцями по власному відображенню.

Тріщини стали ширшими.

А наступної секунди дзеркало ніби зірвалося зі свого місця.

Аліса відсахнулася.

Її відображення зникло.

Замість обличчя залишився лише чорний силует.

По ньому проходили червоні лінії, ніби хтось хаотично розписував його червоною ручкою.

А навколо з'являлися десятки знаків питання.

Хто ти?

Навіщо ти тут?

Хто ти?

Аліса завмерла.

І раптом її скрутило від болю.

Вона зігнулася навпіл, схопившись за голову.

— А-а...

Вона ще не встигла підвестися, як відчула чиюсь присутність за спиною.

Потім ще одну.

І ще.

Аліса повільно озирнулася.

Її оточували постаті.

Безликі.

Нерухомі.

Схожі на сонних людей, які випадково опинилися тут.

А потім усі вони одночасно почали шепотіти.

— Ти ніхто...

— Ти зайва...

— Ти не потрібна...

— Без тебе всім буде краще...

— Ніхто тебе не любить...

— ААААААА!

Аліса закричала.

Біль став нестерпним.

Постаті одна за одною зникли.

Аліса знесилено впала на землю.

Вона притулилася спиною до стіни й обійняла ноги.

Хотіла просто перестати це чути.

Та замість постатей перед нею виникла чорна тінь.

Вона нагадувала величезного звіра.

Той нахилився до Аліси й видав оглушливий рев.

Аліса закрила вуха руками.

— Перестань...

І раптом...

тиша.

Різка.

Абсолютна.

Аліса повільно опустила руки.

У кімнаті з'явився столик.

На ньому стояло дзеркало.

І тихий голос прошепотів:

— Підійди до мене.

Аліса піднялася.

Наче під гіпнозом.

Вона підійшла до дзеркала.

У ньому стояла дівчина.

Вона була повністю в білому.

Навіть волосся було білим.

Дівчина з цікавістю розглядала Алісу.

Потім усміхнулася.

— Знаєш... ти мені навіть подобаєшся.

Аліса мовчала.

— За інших обставин і в іншому житті ми б, мабуть, дружили.

Дівчина зробила паузу.

Її усмішка зникла.

— Але я тут не за цим.

І вона зникла.

Разом із дзеркалом.

Зі столиком.

З усім.