45 глава.Елвар Вейл

Я думав, що моє життя вже закінчилося.

Ми з мамою втекли від батька.

Він пив.

А потім бив нас обох.

Через усе.

Через те, що мама не так подивилася.
Через те, що я не так відповів.
Через те, що їжа була холодною.
Через те, що я просто дихав поруч із ним.

Я не звинувачую маму.

Її з дитинства вчили бути зручною для чоловіка.

Терпіти.

Прощати.

Мовчати.

Я бачив, як вона поступово переставала бути собою.

Якщо б я нічого не зробив, вона, можливо, так і залишилася б із ним.

А можливо, одного дня він би її вбив.

Я більше не міг на це дивитися.

Тому одного вечора сказав:

— Або ми йдемо разом, або я тікаю сам.

Мама пішла за мною.

Ми опинилися в незнайомому місті.

Без грошей.

Без житла.

Без речей.

Навіть переодягнутися не було в що.

Ми сиділи на вулиці й не знали, що робити далі.

Було страшно.

Але вперше за довгий час я не боявся людини, яка стояла поруч.

Ніхто не кричав.

Ніхто не бив мене за те, що я неправильно стою чи сиджу.

Ніхто не казав, що я неправильно дихаю.

Я просто жив.

І свіже повітря виявилося таким прекрасним.

Особливо тоді, коли вдихав його без думки про те, що зараз буде боляче.

Мама одного дня просто сіла на лавку й заплакала.

Я не знав, що робити.

Я ніколи не бачив її такою.

Але поступово зрозумів — їй це було потрібно.

Вона нарешті відчула себе живою.

Мій дідусь колись убив бабусю через те, що вона приготувала не ту їжу.

Я пам'ятаю це.

І мені досі сумно.

Є такі чоловіки.

Але я не стану таким.

Саме тому ми й утекли.

Одного дня я сидів на тій самій лавці.

І тоді побачив її.

Дівчину з довгим чорним волоссям.

Я завмер.

Сонце освітлювало її волосся так, що на мить вона здалася мені ангелом із тих книжок, які я колись читав.

Я просто дивився.

Зачаровано.

А потім вона побачила мене.

Худого.

Виснаженого.

У старому одязі.

І могла пройти повз.

Але не пройшла.

Вона підійшла.

— Привіт.

Я навіть не знав, що відповісти.

Мені не вірилося, що вона справді заговорила зі мною.

Нам було по п'ятнадцять.

Але вона здавалася сильнішою за всіх людей, яких я знав.

Не тільки силою.

У неї було якесь неймовірне серце.

Вона не питала, чому ми опинилися на вулиці.

Не вимагала пояснень.

Не обіцяла врятувати весь світ.

А просто зробила те, що могла.

Вона привела нас до гостьового будинку.

Дала нам їжу.

Показала, де можна помитися.

Принесла новий одяг.

Просто...

Допомогла.

Невже бувають такі люди?

Я тоді ще не знав відповіді.

Тепер знаю.

Бувають.

Аліса саме така.

Вона не говорить багато.

Не дає сотні обіцянок.

Якщо бачить, що може допомогти — просто допомагає.

А якщо вже сказала, що щось зробить...

Вона йде й робить.

Ліліт тоді допомогла нам загоїти рани.

І саме з того дня я вирішив, що захищатиму їх обох.

Скільки зможу.

Навіть якщо доведеться віддати за них усе.

Бо вони стали першими людьми, поруч із якими я зрозумів, що життя може бути не страхом.

Воно може бути домом.

І тепер, коли я дивлюся на будинок, який ми з мамою можемо назвати своїм...

Я думаю про Алісу.

І про Аврору, яка допомогла їй здійснити це.

Я обов'язково подякую їм.

Не тому, що вони подарували нам будинок.

А тому, що колись вони подарували нам дещо набагато важливіше.

Відчуття, що ми більше не самі.