Глава. Те, чого не можна сказати вголос

Ніч видалася напрочуд тихою.

Будинок давно занурився у сон. За вікном ледь чутно шелестіло листя, а місячне світло тонкою смугою пробивалося крізь штори.

Аліса спала.

Після накладення захисту всі навколо нарешті могли видихнути. Захисні чари мали не дозволити прокляттю завдати їй шкоди. Вони були достатньо сильними, щоб відбити навіть найнебезпечнішу атаку.

Принаймні так усі сподівалися.

Уві сні Аліса стояла посеред темряви.

Вона не знала, де знаходиться.

Навколо не було нічого. Ні стін, ні підлоги, ні стелі. Лише густа чорна порожнеча.

— Де я?.. — тихо запитала вона.

Її голос розчинився в темряві.

А потім щось торкнулося її плеча.

Аліса різко обернулася.

Нікого.

Ще одна рука з'явилася з темряви.

Потім ще одна.

Червоні руки одна за одною простягалися до неї, ніби виростали просто з повітря. Вони торкалися її волосся, плечей, рук, обличчя, обвивали тіло й не давали відступити.

Аліса спробувала відштовхнути їх.

— Відчепіться!

Руки не зникли.

Навпаки — їх ставало дедалі більше.

І тоді вона почула шепіт.

— Ти зайва…

Аліса завмерла.

— Що?..

Відповіді не було.

Лише новий шепіт.

— Ти набридлива…

Одна з рук провела по її волоссю.

— Ти шумна.

Ще одна стиснула її зап'ястя.

— Ти занадто багато говориш.

— Замовкни… — прошепотіла Аліса.

Але голос не послухався.

— Ти забираєш забагато уваги.

— Ні…

— Ти хочеш забагато.

— Ні.

— Ти всім заважаєш.

Аліса почала сильніше вириватися.

— Замовкни!

Темрява лише засміялася.

Тихо.

Майже лагідно.

Від цього ставало ще страшніше.

— Ти нікому не потрібна…

Аліса перестала рухатися.

Це слово влучило набагато сильніше за всі попередні.

Нікому.

Вона хотіла заперечити.

Сказати, що це неправда.

Що в неї є люди, яких вона любить.

Що є ті, хто любить її.

Але прокляття продовжувало.

— Вони просто звикли до тебе.

— Ні…

— Одного дня вони втомляться.

— Ні.

— А потім підуть.

— Ні!

Аліса заплющила очі.

Вона знала, що це неправда.

Знала.

Але чому тоді кожне слово боліло так, ніби хтось діставав із неї думки, які вона сама роками ховала?

Бо прокляття не вигадувало нових страхів.

Воно знало її.

Знало, чого вона боялася.

Знало те, про що вона ніколи не говорила вголос.

Навіть сама собі.

«А раптом я справді зайва?»

Аліса стиснула кулаки.

— Ні…

— Ти сама це думаєш.

Вона розплющила очі.

Перед нею нічого не було.

Лише темрява.

— Ти боїшся, що одного дня вони зрозуміють, яка ти насправді.

— Яка?

— Набридлива.

Шепіт став ближчим.

— Шумна.

Ще ближчим.

— Егоїстична.

Аліса похитнулася.

— Замовкни…

— Ти постійно говориш.

— Замовкни.

— Постійно втручаєшся.

— Замовкни!

— Постійно намагаєшся допомогти.

Аліса завмерла.

— Бо ніхто не просить тебе залишатися поруч.

На мить настала тиша.

А потім прокляття прошепотіло найболючіше:

— Вони можуть жити без тебе.

Аліса опустила голову.

Вона хотіла відповісти.

Хотіла сказати, що їй не потрібно бути незамінною.

Що вона не повинна бути потрібною кожної секунди.

Що любов не вимірюється тим, наскільки сильно без неї хтось страждатиме.

Але слова не приходили.

Червоні руки стискалися навколо неї все сильніше.

Захист не зникав.

Вона відчувала його.

Десь дуже глибоко всередині мерехтіло знайоме тепло магії.

Він працював.

Прокляття не могло торкнутися її життя.

Не могло забрати її силу.

Не могло зламати захисний бар'єр.

Тому воно знайшло інший шлях.

Її страхи.

— Ти нікому не потрібна…

Аліса заплющила очі.

— Досить.

— Ти зайва.

— Досить.

— Ти набридлива.

— Досить!

Її голос раптом пролунав набагато гучніше.

Червоні руки завмерли.

Аліса повільно підняла голову.

— Ти знаєш, чого я боюся.

Темрява мовчала.

— Ти знаєш усі мої слабкості.

Вона витерла сльозу, яка сама скотилася по щоці.

— Але ти помиляєшся в одному.

Навколо неї почало з'являтися світло.

— Те, що я боюся цього, не означає, що це правда.

Захисні чари спалахнули.

Червоні руки почали розчинятися.

Одна.

За іншою.

Темрява затремтіла.

Аліса зробила крок уперед.

— Я можу бути шумною.

Ще один крок.

— Можу бути набридливою.

Світло стало яскравішим.

— Можу говорити забагато.

Останні руки розсипалися на червоні іскри.

— Але це не означає, що я зайва.

Тиша.

А потім Аліса прокинулася.

Вона різко сіла в ліжку й важко вдихнула.

Кімната була порожньою.

Жодних рук.

Жодної темряви.

Лише місячне світло й тихе мерехтіння захисних знаків.

Аліса провела долонею по обличчю.

Кілька секунд просто сиділа, намагаючись заспокоїти дихання.

А потім тихо сказала в порожню кімнату:

— І все одно ти програло.

На її губах з'явилася слабка усмішка.

Захист продовжував світитися.

Прокляття не зникло.

Але цієї ночі воно зрозуміло одну річ.

Алісу можна налякати.

Але це ще не означає, що її можна зламати.