41 глава

Аліса поверталася додому з магазину, коли почула знайомий голос.

— Алісо!

Вона озирнулася.

Хлопчик років десяти біг до неї через вулицю, ледь не загубивши по дорозі рюкзак.

— Марку, обережніше! — одразу сказала Аліса. — Я ж не втечу.

— Я хотів першим сказати!

— Що саме?

— Що сьогодні буде вечір!

Аліса усміхнулася.

— Буде.

— І ти точно прийдеш?

— Марку, я сама його організувала.

— А раптом забудеш?

— Я пам'ятаю.

Хлопчик задоволено кивнув і вже збирався бігти назад, але Аліса зупинила його.

— Домашнє завдання зробив?

Марко замовк.

— Частково.

— Що означає «частково»?

— Я написав дату.

Аліса кілька секунд дивилася на нього.

— Значний прогрес.

— Правда?

— Ні.

Хлопчик засміявся.

— Побачимося ввечері!

— Побачимося.

До вечора невелика кімната біля старої бібліотеки вже наповнилася дітьми.

Хтось сидів за столом.

Хтось лежав просто на килимі з підручником.

А двоє братів тихо сперечалися, кому дістанеться єдина зелена ручка.

— Вона моя!

— Ти нею навіть не користуєшся!

— Але вона моя!

Аліса поклала на стіл коробку з новими ручками.

— Їх вистачить усім.

Брати одночасно подивилися на коробку.

— А можна вибрати?

— Можна.

Через секунду почалася нова суперечка.

Аліса зітхнула.

— Добре. Я вибрала за вас.

— Яку?

— Цю.

Вона простягнула одному синю, другому чорну.

— Але я хотів зелену!

— А я знаю.

— Звідки?

— Ти минулого разу сорок хвилин розповідав мені, чому зелена ручка робить почерк красивішим.

Хлопчик замовк.

— Ти пам'ятаєш?

— Звичайно.

Він усміхнувся.

— Тоді добре.

Аліса сіла за стіл.

— Так. Починаємо. Хто сьогодні з математикою?

Кілька рук піднялися.

— Хто з читанням?

Ще кілька.

— А хто взагалі не хоче нічого робити?

Рука піднялася одна.

Аліса подивилася на маленьку дівчинку в кутку.

— Чесно.

— Чесно.

— Добре. Тоді почнемо з того, чому ти не хочеш.

Дівчинка знизала плечима.

— Я нічого не розумію.

Аліса не стала говорити, що це легко.

Не сказала: «Ти просто недостатньо стараєшся».

Вона просто пересунула стілець ближче.

— Тоді будемо розбиратися разом.

Минуло майже дві години.

За цей час Марко нарешті зробив домашнє завдання.

Брати помирилися.

Дівчинка, яка боялася математики, розв'язала першу задачу самостійно.

І саме це виявилося для Аліси найприємнішим моментом вечора.

— Я сама! — вигукнула дівчинка.

— Бачиш?

— Але я думала, що не зможу.

— Ти просто ще не знала, як.

Дівчинка подивилася на неї.

— А можна наступного тижня знову?

— Звичайно.

— А якщо я не встигну зробити домашнє?

— Тоді зробимо його разом.

— А якщо знову не зрозумію?

— Тоді поясню ще раз.

— А якщо...

Аліса засміялася.

— Тоді ще раз.

Коли діти почали розходитися, до Аліси підійшла мама Марка.

Вона ніяково тримала руки перед собою.

— Алісо...

— Так?

— Я хотіла подякувати.

— Не треба.

— Але ж ти витрачаєш на це вечори.

— Мені подобається.

— Все одно. Ми не можемо тобі нічого заплатити.

Аліса здивовано подивилася на неї.

— А я й не просила.

Жінка усміхнулася, але очі в неї стали вологими.

— Я знаю.

Вона помовчала.

— Просто... він дуже змінився після того, як почав сюди приходити.

Аліса подивилася на Марка, який саме натягував рюкзак.

— Він хороший хлопчик.

— Він у тебе закохався в математику.

— О, це вже небезпечно.

Жінка засміялася.

— Дякую тобі.

— Будь ласка.

Аліса вже збиралася закривати кімнату, коли помітила на столі маленький аркуш паперу.

Вона підняла його.

На ньому дитячим нерівним почерком було написано:

«Дякую, що ти нас вчиш».

Нижче стояло кілька імен.

Аліса довго дивилася на записку.

Потім обережно склала її навпіл і поклала до своєї сумки.

Не викинула.

Не залишила на столі.

Забрала із собою.

Бо такі речі вона пам'ятала.

Людей вона теж пам'ятала.

Навіть тих, хто думав, що для неї вони були лише одним вечором серед сотень інших.

Аліса вимкнула світло й вийшла на вулицю.

— До наступного тижня, — тихо сказала вона, хоча поруч уже нікого не було.