35

Дем’ян

- Отже, ти усе вирішила? – перепитав я, витираючи свої губи від її настирливої темної помади. – Як завжди?

Амелія стояла мовчки, її плечі трохи тремтіли, але вона не поверталася до мене обличчям. Мої слова, як гарячі ножі, пронизували нас обох, і я відчував, як напруга між нами зростає з кожною секундою.

- Дем’яне, я тебе прошу, - тихо прошепотіла вона.

- Таке враження немов усі реально бігають лиш навколо тебе. «Дем’яне, зроби те», «тато, я хочу те», «Євгене, а ти давай се», - перекривив я. – Ти дістала!

Не помітивши того сам, я вже кричав. Емоції, які я так довго тримав під контролем, виривалися назовні. І я відчував, як мій гнів наростає, заливаючи всі інші почуття.

- Я дякую тобі за усі наші моменти, за усі емоції, навіть ці, - я натягнуто посміхнувся, піднявши голову до неба. – Але, я проклинаю твій шлюб, Лія. Я більше не хочу з тобою говорити.

Її плечі ще більше затремтіли, але вона не повернулася. Мої слова різали повітря між нами, залишаючи глибокі рани на наших серцях. Я хотів піти, але не міг так просто відвернутися і залишити її тут, серед цього скверу.

Як би я не ненавидів її зараз, як би мої емоції не брали гору, я все ще хвилювався за неї, все ще хочу її оберігати та просто дихати одним повітрям, де так гарно відчувається її аромат персика.. Я – ніхто, в порівнянні з її силою, яку вона так майстерно уміє використати проти мене.

- Амелія Максимівна, - сказав я тихо, намагаючись стримати свій гнів. – Я не можу просто піти. Мені потрібно відвезти вас додому.

Я вказав однієї рукою в бік автомобіля та дочекався, поки дівчина зрушить з місця. Більше я намагався не дивитися на неї, як і вона, здається, також.

Нарешті сьогодні мій вихідний. Хоча, якщо чесно, після вчорашньої вечірньої пригоди з моєю керівницею, я вирішив взяти декілька днів лікарняних. Я настійливо запевнив Максима Ігнатовичу, що отруївся і мушу залишитись на три дні вдома, аби часом не стало ще гірше. А насправді я просто не міг бачити Лію. Я не знаю, чи повернусь до своєї роботи, чи мені дійсно краще піти. Я все ще не вирішив стовідсотково.

Майже увесь день я провів у своєму улюбленому спортзалі, що був неподалік від моєї квартири. Це місце завжди давало мені відчуття спокою і контроль над своїм тілом, чого мені зараз так бракувало. Я вичавлював із себе всі емоції, кожен підйом ваги та кожен удар по груші були способом відірватися від нав'язливих думок. Але навіть після декількох годин інтенсивного тренування, біль не зникала.

Ввечері я домовився зустрітися зі старим другом у клубі. Чомусь саме туди хотілось понад усе. Я рідко вживав алкоголь і ще рідше відвідував заклади такого типу, однак, ніколи не пізно. Можливо, там, серед гучної музики й натовпу, я зможу знайти хоч трохи забуття.

- Привіт, старий! Скільки років тебе не бачив! – вигукнув Олег, помітивши мене.

- І я тебе радий бачити, Олеже, - посміхнувся я, обіймаючи знайомого. Його щирий ентузіазм був як ковток свіжого повітря, на який я давно чекав.

- Чесно, було дивно почути від тебе пропозицію зустрітись тут, в клубі, - він розвів руками, немов намагався так вказати на величезні розміри приміщення, та сів за столик. – А то ти завжди на роботі, завжди десь їздиш, завжди зайнятий.

- Все-е, - протягнув я. – Досить мене відчитувати!

- Я ще не починав, дорогенький, - Олег засміявся та махнув комусь долонею. Напевно, офіціанту. – І не смій перечити капітану поліції!

- Капітану? – здивовано перепитав я.

- Так, вчора підполковник викликав до себе та ощасливив своєю новиною.

Олег дійсно сяяв, поки говорив усе це. Його гордість і радість були майже відчутні, як електричний струм у повітрі. Я щиро посміхався, хоча всередині мене кипіли змішані почуття. Я радів за свого друга, але одночасно відчував шалено заздрість. Я міг бути на його місці, якби тоді мене не звільнили. Я міг також підійматися по кар’єрних сходах і, можливо, досягти великих висот. Але я тут, в охороні...

- Вітаю тебе, друже, ще раз! - я підняв кільканадцятий вже келих з напоєм, намагаючись виглядати тверезо. – Ти заслуговуєш на це. Ти завжди був найкращим.

- Дякую, Дем’яне, - Олег відповів з вдячністю, піднімаючи свій келих також. – Але давай, вже нарешті, поговоримо про тебе. Як ти сам?

Я зітхнув, відчуваючи, як важкість цього питання тисне на мене.

- Як сказати... – почав я, намагаючись підібрати правильні слова. – Багато всього сталося останнім часом. І, чесно кажучи, я не знаю, що буде далі.

- В тебе щось трапилось? Потрібна моя допомога?

- Ні-ні, - похитав головою, що ледь не знудило. – Я просто закохався.

Я розмів руками та видав дивний звук «чмак» губами.

- То, тебе також можна привітати? – Олег посміхнувся, нахиляючи трішки на стіл, аби ляснути мене по плечу.

- Ні, Олежику, не в цей раз, - я натягнув посмішку та схилився всією спиною на спинку дивану. – Вона виходить заміж за іншого.

- Оу… - Олег скривився, не приховуючи свого легкого здивування, та прикрив долонею рот. – Усе на стільки погано?

Я лише знизив плечима.

- Чесно, не знаю, що і сказати тобі, Дем’яне. Можу лише запевнити у тому, що якщо дійсно твоє, то таким воно завжди та залишиться, друже. Що б це не було!

- Я вже втомився, щиро кажучи, - сказав та, видихаючи. – Я ніби й вірю, що все зміниться, що ще є надія. Але водночас, нічого вже не хочу.

- Що на настрій? Агов! – крикнув Олег та, вкотре за вечір, махнув бармену «повторити». – Все! Нічого поганого чути не бажаю! Сьогодні ми мусимо відпочити! За твій душевний спокій! І жодна жінка, чи будь-хто там інший, не зможе нам завадити! Зрозумів? Це важко, і я розумію твій біль. Але, можливо, тобі потрібно знайти новий шлях. Інше місце, інші люди. Можливо, настав час рухатися далі.

Я з посмішкою кивнув другові, і ми продовжили пити далі. Його слова проникли в моє серце. Можливо, він має рацію. Можливо, мені дійсно потрібно знайти новий шлях, інше місце. Але це було так важко прийняти. Як я міг залишити все, що було для мене таким важливим?