30

Дем’ян

Липень відходив, а серпень починав розгортати свої крила, а я відчував себе щасливішим, ніж будь-коли. Майже три тижні ми ¬- у своєму власному світі, як у зачарованому коконі, де кожна мить здавалася незакінченою. Я відчував, що віддав себе їй повністю, а вона віддавалася мені. Ми оберігали наші відносини від тіні минулого, як від злого прокляття, ніколи не згадуючи те, що сталося з нами раніше з іншими людьми. Але ті слова, які я так чекав, не з'явилися.

Ця незвичайна тиша стала джерелом безлічі думок. Я перебував у стані постійного роздумування, намагаючись розгадати загадку цього мовчання. Можливо, я поспішив і вибрав не ту мить, не ту годину для своїх слів. Думки змагалися у моїй голові, і я намагався зрозуміти, чому саме це трапилося. Але відповіді так і не знайшлися. А запитати я, справді, боявся. Не то, що я вірив, що я їй не подобаюсь. Це було легко бачити, і я відчував цю взаємність. Але не було тих слів: «Я також тебе кохаю, Дем’яне».

- Про що думаєш? – запитала Лія, вийшовши до мене на терасу. Я декілька разів потряс головою, аби прийти до тями. На годинну була за одинадцяту, Амелія вже давно заснула після чергової лекції зі своїми подругами. Тому каву пив я на одинці з місяцем та морем.

- Ти прокинулась? – тепер запитав я, оглядаючись на дівчину.

- Я просто задрімала, - вона посміхнулась та підійшла ближче до мене. На вулиці вже було прохолодно, як для того самого жаркого літа. Тому не думаючи довго, Лія сіла до мене на коліна, вкутуючись до мене під плед. – А ти чому один тут?

Я посміхнувся та мовчки показав їй чашку з кавою.

- Не спалось, вирішив кави попити.

- Я не думаю, що це поєднувані речі, Дем’яне, - Амелія демонстративно закотила очі та притулилась до мене ще ближче. – Тобі давно дзвонив тато?

Мені довелось стримати себе, після почутих слів. Адже вони ніби струм пройшли через моє тіло, повертаючи мені ще більшу купу думок про наші умови з ним.

- Ні, - коротко відповів я. – Вже як більш як три тижні не дзвонив.

- Дивно, - прошепотіла дівчина. Я обережно повернув голову до неї, щоб побачити її очі.

- Здається мені, завтра варто чекати дзвінка від нього.

Я підняв погляд догори. Зірки розкидані на небосхилі, як мерехтливі коштовні камені. Їхнє сяйво вражало, і кожен промінь здавався доторканням далекого світу, що живе за межами мого сприйняття. Однак, серед цієї безмежності космосу, мої очі випадково зачепили одну зірку, яка сяяла яскравіше за інші.

Вона була особливою. Ніби світло з неї несло якусь таємничу інформацію, яку лише тепер мої очі почали сприймати. Її сяйво проникало через нічний туман, а її присутність збентежила мою душу, як колишні спогади, які виникають у найнепередбачуваніші моменти.

Та магія нічного неба працювала дивовижно. Через те, що всесвіт вирував у своєму величному та непізнаваному розмаїтті, я відчував себе частиною чогось більшого, ніж лише моє власне існування. Небо, зірки, місяць - вони створювали мелодію космічної гармонії, що змушувала мене замислюватися над тим, що за межами цього світу, що може бути ще невідомим.

- Чому ти так думаєш?

- Повітря холодне. Дощ буде завтра, - знову повернувся до білявки.

- Це в тебе вже з віком третє око відкрилось? – Лія, не приховуючи того, засміялась. Її швидке дихання мені в шию, лоскотало мене ще більше.

- Дуже смішно знову жартувати про мій вік, Амелія.

- Ой, і що тут такого? – вона різко потягнула на себе плед, повністю крадучи його в мене! Ще, з легкістю перекинула одну свою ногу через мене, вмощуючись на мені ніби я якесь сідло для неї. Я мовчки слідкував за цим процесом, часом сміючись.

- Тебе не соромить те, що ти вкрала мій плед? – запитав я, дивлячись прямо їй у вічі.

- Ти також багато чого вже в мене вкрав, Дем’яне, - швидко пробубніла вона, поклавши на мої плечі свої долоні. – Ти сам мені недавно казав, що ти не мерзляк.

- Казав, - тяжко видихнув.

- А ще ти тільки що сказав, що завтра буде дощ. А я не хочу, щоб ми знову з тобою посварились, Козак! – Лія ткнула в мене своїм пальцем, хитро посміхаючись.

- Лія, ти занадто багато думаєш про те, чого немає бути.

- Але ми завжди сварились, коли був дощ.

- Не завжди. Декілька разів то була не сварка, - я посміхнувся, зовсім не приховуючи того, на стільки був задоволеним.

- То були винятки з правила.

- Це не правила, а дурні співпадіння, які були всього..

- Всього дуже багато разів, - продовжила Амелія. – Якщо ми вдвох це помітили, отже то дійсно було саме так.

Я похитав головою, протираючи долонею свою шию.

- Що тоді пропонуєш? – я вкотре спіймав її погляд на собі. Лія дивно посміхнулась, продовжуючи гратися своїми пальцями на моїх плечах.

- Я дійсно не хочу тебе втратити, Дем’яне. І дуже не хочу сваритись через дурниці. Просто пообіцяй мені, що тепер мій батько не буде грати головну роль між нами.

Я довго дивився на дівчину. Мовчки читав усі ті питання, відповіді, чи навіть страх у її очах. Але я не міг пообіцяти їй. Я вже мав занадто багато таємниць від неї, що також були безпосередньо пов’язані з Лією.

- Дем’яне? – перепитала Лія. – Ти мене лякаєш..

- Я сам себе лякаю, мила, - я сумно посміхнувся, дивлячись у її прекрасні очі. – Тобі немає про, що хвилюватись. Ходімо спати?

Якби вона не приховувала, але було видно, що моя відповідь їй не дуже сподобалася. Однак, дівчина просто мовчки кивнула, і ми швидко пішли до нашої вже спільної спальні.

Я, як завжди, прокинувся рано-вранці. Хоча останні тижні я спав дуже добре й довго, порівняно зі своїм минулим життям. Можливо, це пояснювалося тим, що на мене так магічно діяла Амелія. А можливо, ще щось, невідоме для мене, впливало на мій сон.

Вранці море було неспокійним. Дуже неспокійним. По новинах оголосили штормове попередження. Що ж, я мав рацію у своїх передбаченнях про дощ. Але чи зателефонує мені Максим Ігнатович – це все ще залишалося загадкою.