Пролог

Дем’ян

Три роки тому

- Викликали, шеф? – запитав я, як тільки-но зайшов в кабінет. В ніс одразу вдарив свіжий аромат гарячої кави, яку я просто обожнював. Я дійсно готовий продати усе, аби тільки випити чергове горнятко чорної кави.

- Так, Козак, сідай, - чоловік вказав на стілець, що стояв навпроти його стола, і я зробив усе, як він сказав. – Як твоє здоров’я?

- Вже стає краще, дякую, - я посміхнувся, проте у відповідь це не отримав. Щось тут не так. На лиці шефа не було жодної емоції. Зазвичай він був таким лише тоді, коли мусив зробити те, чого не дуже хоче. – Навіщо ви мене викликали, скажіть правду.

- Дем’яне, я дійсно не хочу цього робити.

Федір Олегович натягнув винувату посмішку та звів свої густі сиві брови будиночком. Він був схожий на жалюгідного хлопчика, який просить вибачення перед своїми батьками за чергову двійку в щоденнику.

- Чого робити? – я гучно прочистив горло, спостерігаючи за капітаном. Він похитав головою та сів за свій стілець, одягаючи окуляри.

- Я мушу тебе звільнити, Дем’ян.

- Що? Пробачте, щ-що?

Я похитав головою, намагаючись зрозуміти, чи вірно я почув його слова, чи він просто знущається наді мною?

- Так, Дем’ян, ти все вірно почув, синку, - він зняв свої окуляри та потер пальцями те місце, на носі, де вони були.

- Але чому? Я ж вірний своїй країні, чому Ви маєте це робити?

- Синку, ти отримав ножове поранення..

- І, що з цього? – запитав я, перебиваючи його. Моя голова почала кипіти від цієї інформації. Він дійсно знущається з мене!

- Послухай мене і не перебивай. Я все ще капітан поліції для тебе, Козак! – його голос став серйозніше. Він тяжко видихнув та продовжив: - Ти отримав ножове поранення, Козак. Тебе ледве дістали з того світу. Я не можу ризикувати сином свого найкращого друга!

- Ваш друг загинув років десять тому! – обурився я, стискаючи кулаки якомога сильніше, навіть не дивлячись на біль.

- Твій тато був і залишається моїм вірним та найкращим другом, навіть після своєї смерті, Дем’ян. Зрозумій, я не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться знову. Твоя мама дуже просила та наполягала, аби я тебе звільнив, синку. І я дійсно це зроблю, навіть якщо не хочу цього.

Я закрив своє обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Мені не хотілось нічого, окрім просто мовчати і бути у своїх думках. Мрія стати поліцейським була з самого дитинства! А зараз вона просто зруйнована! Зруйнована на малесенькі шматочки, які вже ніяк не скласти до купи.

- Ви не можете цього зробити, Федір Олегович. Тільки не зі мною, - пошепки сказав я, прибираючи руки з лиця. – Я живу цією професією! Я хочу стати корисним для нашого світу. І це типова справа, що мене можуть підрізати, чи підстрелити на черговому завданні. Це нор-маль-но!

- Так, ти правий. Таких людей, як ти, дуже не вистачає серед нас. Але увійди у мій стан, Дем’яне. Я не можу, просто не можу дозволити, аби це сталось ще раз, і ще раз, і бозна стільки ще разів ще раз.

- І, що ви пропонуєте? – я різко піднявся, спираючись долонями на стіл. – Аби я просто все так взяв і кинув? Пішов додому і забув про усе, що було у цьому кабінеті?

- Ні, я надто добре знаю тебе. І впевнений, що такого ніколи не буде, - він посміхнувся та знову одягнув свої окуляри. – Я знайшов тобі альтернативу, синку.

Я прискіпливо оглянув капітана, а потім потягнувся за текою, яку простягнув мені вже колишній мій шеф.

- Що це? – сівши знову за стілець, я почав уважно переглядати усі листки, що були в цій клятій папці. – Федоренко Максим Ігнатович? Щось знайоме..

- Саме цей чоловік зателефонував мені та попросив знайти йому гарного охоронця серед моїх людей. До речі, у цій сім’ї працював твій тато.

- Так, і загинув, - тихо додав я. – І, що ви хочете цим сказати? Аби я став охоронцем для цього Максима Ігнатовича? Я ледь не став лейтенантом, а тепер мушу працювати охоронцем для старого багатія?

- Так чи інакше, тобі треба гроші, Дем’яне. А це гарний привід заробити собі непогані гроші, майже нічого не роблячи для цього.

- Ви реально смішні якісь, - обурився я та видихнув. – У мене немає варіантів?

- Ти можеш потім знайти собі безліч варіантів, Козак. Утім зараз цей варіант найкращий для тебе та твоєї родини.

Наш час

Подивімося на світ через мої очі. Я вже третій рік присвячую своє життя охороні. Якось так вийшло, що поліцейська форма, яку я носив раніше, залишилась у минулому. Та, схоже, моє покликання виявилось ситнішим за будь-що. Відповідати за безпеку інших – це не просто моя робота на якій дійсно гарно платять, в рази більше, аніж на моєму минулому місці, однак це ще й моя місія.

Я вчуся чути ритм міста, вгамовувати його пульс, відчувати та бачити те, що мало хто може помітити. Іноді це схоже на танець, де ти завжди мусиш бути готовим відповісти на усе, на будь-який його крок.

Бути охоронцем – це не просто тримати руку на вогню. Я також мушу чітко знати та розуміти, коли варто діяти рішуче, а коли залишити простір для вибору інших. В кожній секунді я маю бути готовим для будь-чого, до усіх найнеочікуваніших обставин, що можуть трапитись. Проте здається, тільки так я відчуваю себе живим. А моя робота - не лише про часом фізичну силу, але й здебільшого про відповідальність, яку я несу. Я немов страж міста, що спить. Це не просто мій обов’язок, - це честь. І коли я дійсно бачу, що все йде за планом, отже я роблю свою справу гарно та якісно.

Авжеж, мій новий шеф не якийсь там мафіозі, чи страшний чоловік у нашій країні, проте іноді його життю загрожує щось на кшталт того, що я згадав раніше. Максим Ігнатович власник до біса впливової юридичної компанії не тільки в Україні, але і за межами її також. Він може розрулити будь-яку справу, і він завжди вийде сухим із води.

- Викликали, Максим Ігнатович? – запитав я, заходячи до кабінету свого шефа, який вирішив сьогодні попрацювати з дому.