Глава 2

«Простота – найвища ступінь майстерності»

Брюс Лі

Ігор біг коридорами лікарні і намагався спланувати свої дії. До цього часу він діяв рефлекторно. Що-що, а діяти в небезпечній ситуації автоматично він умів добре. Дякувати сенсею Сео Мьюнгу.

А що ситуація в палаті набувала саме небезпечного відтінку Ігор був певен. Троє, добре підготовлених, фізично міцних зі зброєю під піджаками діяли впевнено і зухвало. Розташувавшись досить грамотно навколо ліжка зі щойно бувшим в безпам’яті хлопцем, вони відчували себе господарями ситуації.

Це їх і підвело. Ігор відчув, що досі стискає кулак, яким ударив одного із зухвалих, і тряхнув долонею відновлюючи кровоток. Після такого удару в скроню чолов’яга майже не мав шансів вижити. Але в останню мить той встиг зреагувати, що зайвий раз доводить добру підготовку, і замість скроні кулак зустрівся зі щелепою. Згадався хруст. 

Зрозуміло, що в лікарні чоловік, який біжить мов спринтер, хай навіть в піжамі, виглядає недоречно, тому за черговим поворотом перейшов на крок. Тим більше, що не мав жодного уявлення куди йому рухатись далі.

Навколо все було чужим і незнайомим. Вчора, він спокійно ліг спати на підлозі в халупі під дахом з листя банана. В сусідній кімнаті, за бамбуковою перегородкою сопів Сео Мьюнг. А прокинувся в лікарняній палаті, весь оповитий якимись трубочками, з пискливою апаратурою і білою стелою. Вбігла симпатична дівчина, з таким білим, що аж яскріло волоссям і переляканими очима. Ігор відчув аромат зеленого чаю, коли згадав, я вона притиснула долоню до його губ.

Відігнавши спомини про дівчину в лікарняному халаті, Ігор став шукати вихід. Знаходитись в лікарні небезпечно, це зрозуміло. Швидше за все, чоловіки в костюмах вже рискають по поверхам, розшукуючи його. Скільки їх таких, бажаючих знайти, незрозуміло, але цілком ймовірно, що на виході його також чекають. Як бути?

Увагу привернув суворий чоловічий голос, що лунав за одними з дверей. Ігор відкрив їх і побачив, двох хлопців років по вісімнадцять, на яких гримав лисий здоровань із персоналу:

– А я думаю, хто це тут палить? Для кого табличку повісили «Палити заборонено»! Здоров’я забагато – на виписку!

Хлопці опустивши голови пройшли мимо Ігоря, який спускався сходами. Лисий тим часом відкрив вікно провітрюючи приміщення.

– А ви чоловіче з якої палати? Щось я вас не пригадаю. Чи вам теж перекурити приспічило?

Лисий чоловік грізно встромивши руки в боки чекав відповіді на свої питання. Але пацієнт стрибнув на підвіконня, не звернувши ніякої уваги на нього.

– І чого це ви босий – запитав санітар, розгубленим голосом супроводжуючи поглядом п’ятки що промайнули.

Прорахувати, що хтось вискочить із вікна між першим і другим поверхами неможливо. Навіть якщо допустити таку можливість, то як зрозуміти з якого саме вікна? Ніяк! Випадковість не піддається прогнозуванню, зате дарує чудові можливості тому, хто керується рефлексами.

Ігор приземлився на травичку, що буйно зеленіла у внутрішньому лікарняному дворику. Озирнувся. Центральний вихід розташований справа, від нього простягається сітчаста двометрова огорожа, обрамлена металевим кутником. Прогулянковим кроком він пішов в протилежному від виходу напрямку. Коли будівля лікарні залишилась позаду, Ігор з розбігу заскочив на огорожу і стрибнув на тротуар ззовні.

Прохожі озирались на хлопця, але питань високому хлопцю спортивної статури, що легко подолав двометрову перешкоду ніхто задавати не наваживсь. Ігор, щоб скоріше розпрощатися зі свідками його втечі, перебіг на інший бік вулиці, та швидко звернув на перехресті. Надавши обличчю нудьгувато-байдужий вигляд, неспішно закрокував роздивляючись довкола.

Пройшовши з півсотні метрів, помітив, що він аж занадто привертає на себе увагу. Люди, які підозріло, які с посмішками роздивлялись босого хлопця в лікарняній піжами. Дехто озирався, дехто крутив пальцем у скроні.

Ігор зрозумів, що треба змінити одяг. І чим швидше, тим краще. Тому коли на очі попалась вивіска «Торговий Центр «Повна Чаша», з рекламним лозунгом «у нас є все, та навіть більше» Ігор не роздумуючи увійшов.

Магазин одягу «Комфорт» був розташований на першому поверсі. Ігор швиденько пройшов до турнікетів зі спортивними костюмами. Взяв один приклав до себе – наче підходить. Одним рухом зняв з себе піжаму. Одягнув костюм – з розміром вгадав.

Пошукав, де знаходиться взуття, і зрозумів, що всі люди в магазині витріщаються на нього. А одна жіночка з жовто-блакитними нігтями навіть зааплодувала. Та робити нічого і Ігор підійшов до кросівок, обув перші, що потрапили до рук. З розміром знов пощастило.

Що ж далі? Не може бути, щоб просто зайшов, одягнувся і пішов. Треба ж розрахуватись.

Ігор здивувався сам собі. Все що він пам’ятав про себе це життя в мініатюрному будиночку з дахом із задраними догори ребрами, в скелястих джунглях. Він ніколи не був у  місті, ніколи не бачив магазинів проте почував себе так наче все довкола йому знайомо.

Отже, треба розрахуватись. Ігор взяв в руки кепку з надписом «Ще один купол. Чому б ні?» та став спостерігати за хлопцем, що вибравши собі футболку підійшов до каси. Покупець показав дівчині за терміналом своє придбання і провів лівою долонею вздовж якогось приладу на столі. Прилад засяяв зеленим, дівчина посміхнулась.