Глава 1

В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки чергування проходили спокійно. Всі пацієнти цього відділення були без свідомості, з повним розладом життєво-важливих функцій, або, якщо простіше, перебували в комі.

Оксана та Ірина – чергові відділення, пили чай в ординаторській та вели неспішну бесіду. Дівчата разом вже давно товаришували, бо разом закінчили медичний інститут та зараз проходили інтернатуру.

– Оксанко, ти бачила як сьогодні під час апаратної наради, на тебе поглядав, Сірожа Криволапов – запитала Ірина закотивши очі.

– Облиш, Іра. Ти взагалі його бачила? Худющій, кадик наче в пелікана дзьоб. А ходить, ти бачила як він ходить? Носяру вперед, руки за спину і мчить наче в атаку.

– Зате в його батька мережа супермаркетів. А сину такого цабе, можна взагалі начхати на свою зовнішність. Як би він на мене так облизувався, то фіг би я тут батрачила. Стати дружиною олігарха, як на мене, то це краще ніж дупи підтирати цілому поверху овочевих зомбі!

– Іра, ну нащо ти так? Вони теж люди. І про них теж треба піклуватись.

– Ой, знаю я про кого ти перш за все піклуєшся. Той, смаглявий з третьої палати. Що скажеш ні? – Іра показала кінчик язика

Оксана засвердлила очима подругу, прибравши білого чубчика, а Ірина не чекаючи відповіді продовжила:

– Ти лиш скажи мені, як можна, не зробивши жодного руху за три роки накачати собі таке тіло? Тут фітнеси з дієтами не допомагають, а він лежачи здобув такий рельєф і пружність м’язів. Як це взагалі можливо?

– Напевно ніхто не знає, що переживає людина в такому стані – Оксана ковтнула чаю, перед тим як продовжити, та Ірина не дала такої можливості подрузі.

– А правду кажуть, що цей Ігор син самого професора Ольбермана? Ну того що створив купол над нами? – і відразу продовжила – От як буває, країну врятував, а рідного сина не зумів. Доля…

Зненацька пролунав тонесенький писк із динаміків та замиготів червоним індикатор під цифрою три на контрольній консолі. На стіні навпроти увімкнувся монітор. З’явилось обличчя темношкірого молодого чоловіка, з широко розплющеними синіми очима. До носа хижо тягнулись прозорі трубки примусової подачі повітря, а промінець сонця відбившись від білосніжних зубів попав саме в окуляр камери спостереження, на мить засліпивши дівчат, що остовпіли.

Першою схаменулась Оксана. Вона вискочила з ординаторської, полою халата збивши чашку з чаєм. Під дзвін розбитого скла крикнула до Ірини:

– Дзвону головному! Я в палату.

Вона вбігла в палату, перевірила монітори. Тиск, пульс, температура, все було в нормі. Потім глянула на пацієнта. Хлопець лежав не ворухнувшись і лиш очима водив за кожним рухом Оксани. Вона від’єднала крапельниці та систему примусової подачі повітря. Хлопець глибоко вдихнув.

– Як, ви себе почуваєте? – запитала дівчина, та схаменувшись затулила йому рот – ні, ні. Не відповідайте. Вам не можна розмовляти… Напевно. Скоро прийде лікар і огляне…

Далі розвити свою думки Оксані не вдалось, бо в палату стрімко увійшли три чоловіка. Вони були вдягнені в чорні костюми, та чорні светри з високою горловиною.

«Теж мені, люди в чорному» - майнула у Оксани думка, а вголос промовила:

– Стороннім сюди не можна.

Та її ніхто не чув. Один з чорних обійшов постіль і став спиною до вікна, другий розташувався в ногах пацієнта, третій з сивою плямою над вухом, підійшов майже впритул до ліжка і зігнувшись в напівпоклоні запитав, уважно вдивляючись в очі лежачого чоловіка:

– Ви Ігор? Ігор Ольберман?

Те, що сталося наступної миті Оксані вдалося реконструювати в пам’яті лиш згодом, відповідаючи на численні запитання.

Ковдра стрімко влетіла просто в обличчя того, що затуляв собою вікно. Тієї ж миті різко видихнувши осів на підлогу другий, що стояв у ніг пацієнта. Оксана не бачила, але здогадалась, що це «хворий» вдарив його ногою в живіт. Третій же, і це дівчині було чітко видно, отримав кулаком в щелепу, і впав прямо на неї, лишивши її можливості побачити будь-що іще.

Огорнута приємним ароматом одеколону та не менш ніж ста кілограмами м’язів, дещо приголомшена Оксана почула ляскіт босих ніг по лікарняній плитці – Ігор швидко вибіг з палати, а потім слова:

– Ззовні, прийом! Клієнт вислизнув. Приймайте його на виході. Хлопець пруткий, тому обережно. І щоб ні подряпини на ньому! – віддавав розпорядження єдиний вцілілий «чорний», скинувши ковдру з голови.