Глава 6. Сім'я та її наслідки

Спогади сколихнули глибокі почуття літньої людини. Перебувати в передпокої стало нестерпно, і пан Іван відправився до спальні. У великому двоповерховому будинку з безліччю кімнат стояла тиша. Крім двох мешканців, які розмістилися на першому поверсі - папуги Сінкіна і пана Івана, в будинку ніхто не мешкав. Самотність, що опанувала будинок, стала головним супутником останніх років життя господаря. Пан Іван так і залишився «на яблуні», в своїй «оглядовій вежі», куди він намагався втекти в дитинстві. Внутрішня опора, стрижень, яку все життя намагався вибудувати Іван через роботу над собою остаточно дала просідання. Хотілося від усіх сховатися, втекти, залишитися наодинці, усамітнитися і захистити залишки своєї самооцінки від потенційних загроз. Тепер, коли пан Іван на самоті блукав величезним будинком, придбаним якраз заради простору для дітей, він усвідомлював всю гіркоту втрат. Він планував цілий поверх використовувати для сімей своїх дітей, коли вони виростуть і зі своїми сім'ями приїжджатимуть до нього. Сім'я довгий час залишалась останньою «фортецею», на яку він покладався.

Прямуючи до спальні пан Іван вимкнув у будинку світло і пару секунд йшов темрявою навпомацки. У спальні було двоспальне дубова ліжко, шафа з особистими речами і комод, на якому стояв тільки один предмет. Це була сімейна світлина з дружиною і двома синами...

Пан Іван вже лежав у ліжку, але заснути ніяк не виходило. Тепер спогади про дітей не давали спокою. Він згадував, як його ще маленькі хлопчики бігали по будинку. Іван піддався своїм думкам і опинився в той момент часу, коли хлопчики черговий раз з галасом і тупанням бігали другим поверхом. Скрип від паркету, а також тупотіння дитячих ніжок стояв нестерпний і заважав налаштуватися і зосередитися на роботі, від якої залежала майбутня кар’єра. І батько не втримався і зірвався. Очі Івана – батька налилися кров'ю, гнів підступив до горла так, що не давав дихати. Хотілося голосно закричати, щоб діти почули з першого поверху, але слова неможливо було вимовити від задухи. Від цього емоції тільки закипіли, і вулкан почуттів повинен був вирватися назовні з руйнівною силою. Контролювати себе стало неможливим. Тверезий розум не зміг впоратися з почуттям обурення, які вискочили, як вогняна лава. Батько двох милих діточок за лічені хвилини перетворився в страшного і лютого звіра, який з усіх сил мчав на другий поверх і був готовий розірвати кожного. Лютий, навіть часом, біснуватий погляд свідчив про велику муку, яка коїлась в душі Івана. Дружина Ліза боялася цих нападів люті більше всього на світі. Абсолютно знавіснілий чоловік кидався на беззахисних дітей і починав жбурляти їх щосили будинком, проклинаючи на чому світ стоїть. Діти ціпеніли від страху і застигали на місцях з моторошним переляком, не знаючи чого очікувати далі, дивилися на свого тата з благанням зупинитися. Але на цьому екзекуція не скінчувалась. Іван лупцював дітей. Ті несамовито кричали, кликали на допомогу матів і закривалися руками. Поки вимога заспокоїтися не було виконано повністю, тато не заспокоювався. Після цього Іван повернувся на своє робоче місце незграбною ходою. Він сів і, машинально стиснувши руки в кулак, видихнув. Схлипування ще довго чулися з другого поверху. Матір намагалася заспокоїти дітей, пояснюючи їм, що тато погано почувається і його потрібно пробачити. Навіть повернувшись за стіл, виплеснувши гнів на дітей, він ще довго не міг заспокоїтися. Зібратися з думками не виходило. Тепер тяжкість чоловічого кулака на собі відчував письмовий стіл, папір і ручки. Івана все дратувало. Дружина годинами намагалися не його турбувати. Всі ховалися по кутках, і намагалися перечекати бурю емоцій в безпечному місці.

У ці моменти Іван виправдовував себе тим, що на світі немає нічого важливішого його кар'єри та доброго імені. Він щиро вірив, що все, що він робить -  важливо і правильно, а діти згодом оцінять все, що він зробив, бо ж робив він це заради їх майбутнього. На його погляд, всі повинні були зрозуміти, як йому важко, і пробачати все. Насправді, ні дружина, ні діти не цікавили його хворе самолюбство в цей час. Був лише він – самозакоханий егоїст, більше схожий на маленьку примхливу дитину, у якої відібрали улюблену іграшку...

Пан Іван вже давно перестав докоряти собі за те, що сталося. Він виніс всі уроки від життя. Намагаючись стати творцем історії, він не зміг впоратися зі своєю дитячою раною, яка не загоювалася роками. Намагаючись увічнити своє ім'я в історії політики, він прийшов до того, що власні діти зреклися його пам'яті. Тепер він смиренно ніс свій хрест самотності і був вдячний Богу за другий шанс стати людиною. Іван усвідомлено залишив всі світлини, кубки, грамоти та періодично приходив до них, щоб освіжити в пам'яті і нагадувати собі, як багато може домогтися людська воля, і як низько може впасти людська гордість.

Час сягнув далеко за північ, але сон біг від Івана. Інколи, як сьогодні, важкі думи хмарою вкривали Івана, і він думав, думав і зітхав...

- Щоб стати успішним, як тато, не можна витрачати дорогоцінний час на ігри та розваги, - відриваючи дітей від гри, тато Іван з лекторським тоном повчав дітей, знайшовши в своєму щільному графіку пару хвилин. - Щовечора я буду з вами підводити підсумки за день і вчити ставити цілі, планувати життя. У своєму графіку я вже прописав цей час, посунувши важливі зустрічі.

- Папа, а коли ми зможете пограти? - запитав старший син.

- Час дорослішати! – обрізав Іван, - дитинство швидко сплине, а разом з ним і пустощі з іграми. Чому ви навчитеся? Не витрачайте час дарма! Ваш тато з раннього віку все досягав своїми руками і всього добився без допомоги сторонніх. Щоб стати успішним у житті, потрібно інколи не погратися. 

Згодом діти були раді і такій можливості спілкуватися з татом. Тепер він знайшов час і для них в своєму розкладі. Вони почали відчувати себе важливими нарівні з політиками, бізнесменами, громадськими діячами тощо, для яких тато планував час зустрічей. Діти бігли на ці зустрічі, заради спілкування зі своїм татом, а батько жив за розкладом.