ПІд Каблуком У ВІдьми

Глава 1. Диплом

На фотографії з дипломом у Соломії заплющені очі. Я пропонував перезняти. Вона сказала, що на всіх інших фотографіях стоїть так, ніби диплом дали комусь за її спиною, а їй ніяково обернутися. Цю залишила.

Я теж пам’ятаю, чому вона сміялася. За мить до того я сказав, що тепер у сім’ї буде кому розібрати мою аптечку.

— У якій сім’ї, Вітю?

Ми тоді ще не були одружені. Я встиг відкрити рота, але вона вже засміялася й відвернулася до вікна. Так і вийшло, що на фотографії видно диплом, половину мого букета й Соломію, яка чудово знає, що робить.

Я тоді багато чого планував за двох. На вечір замовив столик, квіти купив заздалегідь, навіть запам’ятав, що вона хотіла спробувати в тому ресторані. Щоправда, хотіла вона цього в лютому. Надворі вже був червень, але відступати від добре підготовленого плану я не збирався.

Соломія присіла на підвіконня й ще раз розгорнула диплом. Провела пальцем по прізвищу.

— Мама б уже трьом сусідкам показала. І ще пішла б до четвертої, з якою не розмовляла років п’ять.

Вона сказала це з усмішкою, а диплом закрила дуже обережно. Я хотів відповісти, що мама пишалася б нею. Мабуть, це було б правдою, тільки я її мами не знав. Тому спитав, чи Соломія хоче, щоб ми сьогодні зайшли до неї на кладовище. Соломія подумала й сказала, що завтра піде сама. А зараз страшенно хоче їсти, і якщо я знову поведу її туди, де на тарілці три листочки, то хай принаймні принесуть хліба.

У мене задзвонив телефон.

Бабуся рідко телефонувала з першого разу. Зазвичай скидала виклик і чекала, поки я передзвоню. Цього разу телефон дзвонив, доки я не взяв.

— Вітю, ти де?

— У місті. А що?

— Дідові недобре. Ще за обідом казав, що голова паморочиться. Я думала, минеться. А тепер встав із крісла й одразу сів назад. Каже, ноги не тримають.

— Швидку викликала?

— Він не дає. Каже, ти приїдеш, тоді й подивимося.

Я глянув на годинник. До автобуса було хвилин двадцять. Сказав бабусі, що виїжджаю, і вже збирався покласти слухавку, коли Соломія спитала:

— Вона викликала швидку?

Так спокійно, наче я щойно повідомив їй, що в селі йде дощ. Я прикрив телефон долонею.

— Не хоче дід. Я приїду й умовлю.

— Поки ти доїдеш, щонайменше година мине. Хай бабуся телефонує зараз.

Мені кортіло пояснити, що вона не знає мого діда. Він у молодості сам собі витяг зі стегна цвях і наводив це як доказ, що з більшістю проблем можна впоратися вдома. Я мало не сказав, що бабуся теж його знає й тому подзвонила мені. А тоді збагнув, що бабуся вже пів дня сидить із ним сама і що, коли я приїду, найперше теж викличу швидку.

— Бабусю, телефонуй на сто три. Якщо дід сердитиметься, скажи, що це я попросив.

— Та він і так на тебе сердиться, що ти в неділю не приїхав.

Отут я вперше за всю розмову видихнув. Принаймні в усьому іншому вдома поки було як завжди.

Соломія подала мені куртку й узяла свою сумку.

— Ти куди?

— З тобою.

— У тебе сьогодні випуск.

Вона глянула на диплом, що лежав на підвіконні.

— Так. Думаєш, його відкличуть, якщо не повечеряю?

Я сказав, що вона ще навіть не почала інтернатуру. Не дуже розумно з мого боку. Пів години тому я першим назвав її лікаркою, а тепер виходило, що відклав це звання до зручнішої нагоди.

— Вітю, я не збираюся лікувати твого діда за дипломом, — сказала вона. — Я можу просто поїхати з тобою. Якщо тобі хочеться самому, скажи.

Мені хотілося, щоб вона поїхала. Зізнатися в цьому виявилося важче, ніж переконувати її залишитися. Я взяв із підвіконня диплом і запитав, чи поміститься він у сумку. Вона розстебнула блискавку. Помістився, хоча довелося вийняти яблуко. Я машинально поклав його собі в кишеню й знайшов аж наступного ранку.

На автостанції я купив два квитки. Уже в автобусі бабуся передзвонила й сказала, що виклик прийняли. Дід після її дзвінка не сказав їй ані слова. Зате попросив чисту сорочку й тепер сидів у тій самій, бо не міг упоратися з ґудзиком. Бабуся хотіла допомогти. Він не дозволив.

Соломія слухала, поки я говорив, і дивилася у вікно. Коли я поклав слухавку, спитала:

— Він сьогодні комусь іще телефонував?

— Звідки мені знати?

— Не знаю. Твоя бабуся весь час каже, чого він їй не дозволяє. Може, з кимось іншим він говорив відвертіше.

Я подумав про батька. Вони з мамою збиралися в село на вихідні. Дід міг подзвонити йому, хоча тоді батько вже тричі набрав мене, щоб розказати, якою дорогою їхати і де не звертати. Пропущений виклик, який я побачив на екрані, був від Тамари.

Моя прабабуся жила за сто кілометрів від діда. Телефонувала мені на день народження, а коли я був малий — ще й першого вересня. У червні причин дзвонити мені в неї не було.

Я набрав її. Вона відповіла не відразу. У слухавці щось ритмічно клацало, і я спершу подумав, що вона знову не може вимкнути телевізор.

— Прабабусю, ти мені дзвонила?

— Дзвонила. Де ти?

— Їду до діда.

— Я теж. Юлія мене везе. Ми вже за містом.

Тепер я впізнав звук. То був поворотник. Хтось у машині сказав, що попереду ремонт дороги й доведеться об’їхати.

— А хто тобі сказав, що йому погано?

— Він сам.

Я навіть відсунув телефон від вуха й подивився на екран, наче міг помилитися номером. Дід роками не кликав її до себе. Якось за столом, коли батько запропонував привезти Тамару на його день народження, дід сказав, що коли йому знадобиться відьма, то він сам за нею пошле. Я тоді засміявся разом з усіма. Мені було чотирнадцять, і я дуже хотів, щоб дід вважав мене дорослим.

— Що він тобі сказав? — спитав я.

Тамара якийсь час мовчала. Я вже подумав, що пропав зв’язок.

— Просив, щоб я не клала слухавки, — нарешті сказала вона. — Цього разу я його послухала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше