Фаза 4. Пропозиція, від якої не відмовляються
Золото тут було повсюди, наче міфічний цар Мідас власною рукою торкнувся кожної деталі інтер'єру. Якби хтось зі столичного бомонду побачив такий несмак і показний шик, то вся спільнота багатіїв обсмоктувала б кістки господаря дому не один рік, зовсім не відчуваючи втоми. Серед цього ронського бароко воссідала висока сухожильна жінка в темній-зеленій закритій сукні.
— Як ваша небога, пані Евтропіє? Більше не грається з чорною магією? — іронічно посміхнувся я.
— Алхіміку, тобі пам’ять зіллям відбило чи як? — підняла вона брову, воліючи не чути моїх запитань про Летицію. — З твоєї легкої руки я ношу прізвище де Санті. Чи встиг забути, як відібрав роботу в Купідона у Шарті?
— Авжеж, — я ляснув себе долонею по лобі. — Ви одна з тих, хто міг знати про мої наміри їхати на південь. А я вже подумав, що дехто впливовіший вирішив мені помститися.
— Ти це про кого? — примружила очі Ева.
— Не зважайте, просто думки вголос, — відмахнувся я. — Давайте ближче до справи: навіщо ви мене викрали?
— Я схожа на голову місцевого бандитського синдикату, яка викрадає бродячих алхіміків? — здивувалася жінка.
Повільно обвівши поглядом кімнату, я вказав на інкрустовані коштовностями піратські шаблі, щити із зображеннями черепів та морських гадів, які прикрашали стелажі. Потім перевів погляд на декоративні кораблі в скляних пляшках і мапи, що висіли на стінах, та кивнув:
— Якщо чесно, то десь так усе й виглядає. Прапора з Веселим Роджером не вистачає замість портьєри, а загалом дуже схоже на піратський притон.
Вона скривилася, наче їй запхали до рота свіжий лимон і змусили його прожувати.
— Дружина Серафіно давно спочила, і він сам давав раду маєтку, як вмів. Матеріали для ремонту я вже замовила. Самій гидко дивитися на це неподобство.
— Пані Ево, якщо вам потрібен новий декоратор, то я мало підходжу на цю роль. Навіщо ви мене сюди притягнули? — прямо запитав я, не маючи жодного бажання вислуховувати порожні слова цієї жінки.
Коли я казав, що Пенефоріс змінив Евтропію, я збрехав. Наскільки я пам'ятав, пані де Гійяр, ой... вже пані де Санті, була не з тих, хто полюбляє світські теревені про погоду чи останню симфонію талановитого композитора Альваро Ґабріеля. І навряд чи зміна прізвища на це вплинуло. Північне серце пані аж ніяк не могло розтопити південне сонце.
— Ранковий бриз приніс мені новини, що до тебе завітав гість і ви змістовно обговорили про один з моїх кораблів, — посміхнувшись моїй зухвалості, промовила вона.
— Чому ви приховали факт, що «Щасливчик» перевозив сльози драконів? — вирішив я зайти з козиря.
Розумних жінок можна переграти, тільки якщо вести власну гру. Нехай вона відповідає на мої запитання, а не я на її.
— Тому що їх там не було! — викрикнула вона, вдаривши кулаком по столу. — Перша партія прикрас навіть не встигла виїхати із Шарту, коли почався шторм. Чому всі гадають, що кораблі перевозили самоцвіти?
— О, вам не сказали, — посміхнувся я. — У пріора Антоніо, діючого голови ордену Білої Айстри, є брошка. Райдужними опалами на ній зображено гарцюючого коня, дуже схожого на родовий герб сім'ї Де Гійяр. Її тримала відірвана рука рибалки, якому вистачило хоробрості залізти до трюму вашого корабля-примари.
— Нісенітниці! Цього просто не може бути! — вона схопилася за голову та почала міряти кімнату кроками. — На всіх трьох кораблях, включно з «Viva Fortunati», був звичайний вантаж: сіль, зерно, оливкова олія, вино, барвники та інші вироби місцевих мануфактур.
— Ви швидко розібралися в тонкощах морської торгівлі, пані Ево, — задоволено кивнув я. — Усього місяць носите прізвище Де Санті, а вже стоїте біля штурвала. Власне, а де пан Серафіно? Чому він не бере участі в цій розмові?
— Ми з ним поговорили й вирішили, що Серафіно займатиметься поточними справами, а розвиток нових напрямків візьму на себе я, — задумливо відповіла вона.
— Отже, він не витримав конкуренції та здався, — підсумував я.
— Та куди йому, — махнула вона рукою. — Ти ж бачив цей палац. Чого можна очікувати від його власника?
«Взагалі, я бачив лише цю кімнату, але загальний напрям зрозумів», — подумав я, ще раз окинувши кабінет поглядом.
— Ти працюватимеш на мене, — перервала вона мої роздуми про особливості шлюбу після вінчання. — Домінік залишився задоволений тобою у Шарті, а я довіряю його думці.
— Просто пощастило, — похитав я головою. — Без допомоги інших і щасливого випадку я б не зміг досягти мети. Кожен із нас зробив свій внесок у ту справу.
— Облиш зайву скромність, Вольфгангу, — зупинила вона мене. — Більшу частину життя я провела в Акритусі та не вперше веду справи з алхіміками. Без голови інші заплуталися б і не змогли б зібрати всі факти докупи. Якщо потрібна допомога, я можу її забезпечити. Як і гідну платню.
Жінка міряла кроками кабінет та несла якусь маячню. Нічому з її слів я б не повірив навіть під впливом алкоголю чи еліксиру з дурманом та беладоною. Пані Евтропія відверто морочила мені голову.
— Куди прямував «Щасливчик»? — вирішив я перервати її довгу та незрозумілу мені розповідь.