Глава II. Руїни, що дихали холодом

Не кожна стіна стоїть, щоб захищати. Деякі стіни лише чекають, поки хтось наважиться дізнатися, що за ними залишилося.

Темрява за проломом не була повною, але після пустельного світла він спершу майже нічого не бачив. Перед очима стояло біле сонце — не спогад про нього, а пляма, випалена десь усередині черепа. За спиною лишалися вечірній пісок, сухий жар і останній відблиск дня; попереду печера зливалася в одну глуху масу, холодну й безформну.

Він не зробив жодного кроку. Стояв пригнувшись, із пласким каменем у руці, й чекав, поки темрява розпадеться на відстані та кути. Здерте об край пролому плече пекло. На спині й руках шкіру стягнуло після сонця, почервонілі стопи нили, а холод, що спочатку здавався полегшенням, швидко ввійшов у виснажене тіло. М’язи звело, тремтіння піднялося від стегон до щелепи. Ні тканини, ні взуття, ні бодай клаптя між шкірою та каменем.

Чудово. Тепер ще й темрява.

Тут навіть дихання здавалося надто відвертим, а слово могло стати подарунком тому, що чекало в проходах, якщо воно справді там чекало.

Поступово чорне набуло форми. Під ногами проступили старі плити з розхитаними швами; стіни виявилися не лише природним каменем — їх десь витесали, десь добудували, десь з’єднали з тілом гори так щільно, що печера й споруда стали одним цілим. У глибині тьмяно жевріли дві панелі. Між ними губився вузький прохід.

Комплекс, сховище чи рештки підземної оселі — поки що назва не мала значення. Він бачив прямі кути, кабелі, темні ніші й уламки матеріалу, якого не міг визначити у слабкому світлі. Хтось тут колись працював; чи вийшли ці люди самі, чи взагалі вийшли, руїни не пояснювали.

Світло з пролому ще торкалося підлоги за його спиною, але вже не допомагало дивитися вперед. Воно лише окреслювало шлях назад — вузький, подряпаний, із пустелею по той бік. Він іще міг відступити, поки руїни не показали нічого гіршого за холод, проте зовні не було води, а ніч не скасовувала спраги, тож він повернувся до темного проходу.

Він рушив повільно. Камінь доводилося тримати весь час: покласти його було нікуди, а затискати під рукою означало терти обпечену шкіру. Перший коридор був настільки вузьким, що місцями доводилося йти боком, обираючи, чим ризикнути — здертою шкірою біля стіни чи чутливими стопами на нерівній підлозі. Уникнути обох не виходило. Кожен випадковий дотик до каменю відгукувався гарячим спалахом, кожен гострий уламок під ногою змушував завмирати й заново шукати, куди перенести вагу.

На стінах траплялися гладкі вставки, не схожі ні на природну породу, ні на звичайний метал. Більшість давно згасла; одна зберігала бліду пляму світла, радше залишок функції, ніж справжнє освітлення. Під ногами хрускотіли уламки, над головою висіли сухі темні пасма — кабелі або коріння, що пробилося крізь тріщини й померло без води.

Подекуди холодні плити були вологими на дотик, хоча справжньої води він не бачив. Там доводилося ступати особливо обережно: розігріті пустелею стопи ковзали, пальці ніг мимоволі стискалися, шукаючи опори. В інших місцях підлогу вкривав тонкий абразивний пил. Він приставав до почервонілої шкіри, забирався між пальці й змушував ставити праву ногу пласкіше. Одяг захистив би від стін, взуття — від підлоги; поки що навіть напрямок кроку визначався тим, яка частина тіла могла заплатити менше.

Він ішов, прислухаючись до власного дихання, яке здавалося гучнішим за кроки. Кілька разів дрібний камінь відскакував у темряву, змушуючи завмирати, поки звук не стихав. Ніщо не кидалося на нього й не ворушилося за спиною, та це місце не здавалося порожнім.

В одному з бічних заглиблень лежав перевернутий металевий каркас. Він не став підходити ближче: побачив лише кілька рівних кріплень, обірваний кабель і темну пляму під ним. У цьому місці будь-яка цікавість мала спершу довести свою користь. Вода не блищала, придатного інструмента не було видно, отже, каркас лишився там, де впав.

Потім у кутах проступили темніші плями: безформні грудки на підлозі й тонка плівка вздовж стіни. Пил не збирався б так щільно й не пружинив би під краєм каменя. Краєм уламка він підчепив одну грудку. Вона не розсипалася, лише подалася — м’яка й водночас туга, наче зіпсована тканина, під якою щось давно висохло, але не стало мертвим остаточно.

Він відступив і ледь не притиснув спину до стіни. Та вчасно спинився.

Не чіпай. Не стій. Іди.

Розум ще намагався скласти побачене у зрозумілу категорію, проте тіло вже знало досить: це не камінь і не пил, а торкатися такого голими руками не варто. Він не знав, чи темна маса росла, розкладалася або лише лежала, але жах, відчутий біля зовнішньої стіни, тут став ближчим і точнішим.

Він обійшов наріст по протилежному краю проходу. Для цього довелося повернутися боком і протиснутися між плямою та стіною, не торкаючись жодної. Відстані вистачало тільки формально. Холодний камінь пройшов за волосину від здертої шкіри, темна плівка лишилася біля ступні. Дихання повернулося лише по той бік; ще кілька кроків він ніс камінь піднятим, готовий ударити в те, що могло потягнутися слідом.