Розділ 12. Крістофер

Крістофер не рухався. Не дихав, здавалося, теж - принаймні так це виглядало з того, як завмерло його обличчя, як зблідло, повільно, шар за шаром, аж доки не стало білішим за її власне після нападу в провулку.

"Бальтазар," - промовив він одними губами, навіть не вкладаючи в це слово голосу, наче перевіряв, чи йому не почулося.

Вона не відповіла. Не було потреби - він уже все почув, усе зрозумів, вона бачила це по тому, як плескався в його очах шок. І чекала - що він зробить? Звинуватить її в гріхах родини? Розвернеться і піде геть, зв’язаний клятвою і неспроможний убити?

Крістофер же був приголомшений. Спогади накотили на нього без попередження: полум'я, що пожирало замок Бальтазар тієї ночі. Голос Розалінди, хрипкий від ненависті й болю, що вигравіював слова прокляття в повітрі так глибоко, що вони й досі лунали в його голові щоразу, коли він заплющував очі: "жодна сила в цьому світі не зніме його, крім крові роду Бальтазар". Далі - родовід на пергаменті, майже кожне ім'я перекреслене червоним чорнилом його власною рукою. Одне ім'я, що лишилось недоторканим. Позашлюбна донька роду Бальтазар.

Кров роду Бальтазар. Який же він дурний…

Він стояв зараз перед нею, тримаючи її за руку, яка щойно закріпила клятву власною силою, - силою роду, який він особисто стер з лиця землі, - і усе, геть усе складалося в одну картину, якої він не міг більше не бачити. Таємниче зілля, інгредієнти якого вона не казала.. Те, як прокляття замовкло, відступило, уперше за роки, відтоді як вона почала його лікувати. Буквально єдина річ у всьому світі, здатна це зробити, - її кров. Вона додавала у зілля свою кров… Вона добровільно лікувала його, знайшовши в провулку. Не знаючи про прокляття…

"Ти..." - почав він, і голос зрадив його, зламався на півслові.

Селена дивилася на нього, і в її очах він бачив не гнів, не ненависть, яку, певно, заслуговував за вбивство її родини, а щось значно гірше - напруженість і страх. Вона чекала. Чекала, що зараз, цієї-таки миті, клятва виявиться недостатньою, що знайдеться якась інша шпарина, якої вона не передбачила, і він їй нашкодить.

Він побачив це - і у нього зтиснулося серце. Після того, як відчув її характер, як бачив її щойно такою вразливою, як зрозумів, що вона переховується від нього вже кілька років, що не може жити власним життям під власним іменем, він розумів - вона яка завгодно, тільки не зла. Злі люди не вихожують незнайомців, наражаючи себе на небезпеку, не допомагають старим, не плачуть так гірко. Приклад тої ж Йори показав йому, що не все таке, яким здається на перший погляд. На секунду він захотів - божевільно, несамовито захотів - кинутися до неї, пояснити, виправдатися, попросити пробачення за те, що він зробив з її родиною. Але не міг - не хотів їй брехати, і знав, що без вагань вирізава би її рід знову. Надто багато гріхів було на їх совісті. Руки, стиснуті в кулаки, тремтіли - не від люті, а від того, що на секунду він побачив в ній себе самого в дитинстві - такого ж наляканого, коли зрозумів, чого від нього хоче пані Бальтазар - і що ніхто його не захистить.

Він простягнув до неї руку, сам не розуміючи, що саме хотів зробити - і не зміг поворухнутись. Він зрозумів у ту мить, наскільки буквально діяла магія, якою він щойно зв'язав себе. Навіть якби якась найтемніша, найбожевільніша частина його єства закричала зараз "вбий її, заверши місію, виконай наказ короля", - тіло просто не підкорилося б. 

"Я не скривджу тебе," - сказав він нарешті хрипким голосом. - "Не можу. Фізично не можу - ти щойно це бачила."

"Але хотів би?" - прошепотіла вона, і це запитання прозвучало так тихо і беззахисно, що він мало не здригнувся.

"Ні." Це вирвалося швидше, ніж він встиг подумати, і прозвучало настільки чесно, що здивувало його самого. - "Ні, Селено. Я не хочу тобі шкодити. Я хочу..." Він затнувся, не знаючи, як закінчити речення, яке саме не знало, куди веде.

Вона чекала.

"Я вбив твою родину," - сказав він зрештою, бо якщо вже казати правду, то всю. - "Саме я спалив той замок. І саме через мене ти провела останні роки свого життя, тікаючи й ховаючись під чужим іменем."

Вона мовчала і напружено дивилась на нього, чекаючи продовження.

"Я не прошу пробачення," - сказав він, все ще тримаючи її руку після клятви. - "І я вчинив би так знову.”

Селена відсахнулась і спробувала вирвали руку з його року, але він втримав її.

“Клятва, яку я щойно дав, - справжня і йшла від щирого серця. Хай що ти відчуваєш до мене зараз - ненависть, відразу, будь-що, - я тебе не скривджу і захищатиму до останнього подиху."

Селена стояла нерухомо, дивлячись на нього - на людину, яка щойно зізналася у вбивстві всієї її родини й водночас присягнулася життям її захищати, - і не знала, яке з цих двох почуттів, що роздирали її зсередини, переможе: лють, що мала б палати в ній зараз немеркнучим вогнем, чи те дивне, непрохане полегшення від того, що правда нарешті вийшла назовні і світ, попри все, не завалився остаточно.

Відповіді вона так і не встигла дати.

Рух за вікном - ледь помітний, на межі зору - змусив її різко обернутися раніше, ніж розум встиг осмислити, що саме привернуло увагу. Там, у щілині між нещільно запнутою шторою й рамою, на частку секунди майнуло обличчя - хлопчисько, років десяти, не більше, з тим особливим, хуліганським вишкіром, яким посміхаються діти, що щойно підгледіли щось значно цікавіше за звичайну розмову дорослих.

Їхні погляди зустрілися - на одну довгу, жахливу мить.

А тоді він зник.

"Крістофере," - вона не впізнала власного голосу, настільки чужим, настільки натягнутим він прозвучав. - "Нас бачили."

Він обернувся, відпустивши нарешті її руку, і не знайшовши небезпеки, запитав:

"Хто?"

"Хлопчик. У вікні." Вона вже кинулася до скрині, туди, де лежали напівзібрані речі - ті самі, які вона збирала на випадок, якщо доведеться тікати знов. - "Бачив нас. Чув, можливо. Не знаю, скільки саме, але..."