Розділ 10. Крістофер

Її не було занадто довго.

Крістофер зрозумів це не одразу - спершу просто дратувався, крутячись по тісній кімнаті, не знаходячи собі місця, потім зловив себе на тому, що вже разів зо три підходив до вікна й визирав у провулок, де, звісно, нікого не було. "Ненадовго," - сказала вона зранку. Сонце тим часом уже хилилося до обрію, фарбуючи стіни в той самий іржавий колір, у якому вона, за її ж словами, вперше побачила його - закривавленого, непритомного, нічийного.

Він сказав собі, що це дурниця. Що вона доросла, що ходить цими вулицями роками, що знає їх краще за нього. Та тривога не слухала жодних розумних аргументів - вона сиділа десь під ребрами, тупа й наполеглива, і з кожною хвилиною ставала голоснішою за голос розуму.

Зрештою він не витримав.

Вийшов тим самим шляхом, яким, як знав, вона ходила до Тадеуша, - запам'ятав маршрут ще того разу, коли спостерігав за нею з вікна, бо спостерігати за людьми було звичкою, від якої він не позбувся навіть у ролі хворого. Крамничка знахаря була зачинена, темна, і це саме по собі нічого не означало - вона могла піти далі, на ринок, куди завгодно, - та тривога під ребрами тільки загострилася.

Він проходив далі і далі, коли почув голоси раніше - чоловічий регіт, п'яний і масний, і сердитий голос Сел.

Він побіг.

Провулок, у якому він її знайшов, був вузьким і темним, затиснутим між двома глухими стінами, - і там, притиснута до однієї з них, стояла Селена, а перед нею - троє чоловіків, нетвердо стоячих на ногах, з тим самим виразом облич, який Крістофер бачив безліч разів за роки служби й ненавидів однаково щоразу.

Він не пам'ятав, як перетнув відстань між собою й ними. Пам'ятав лише глухі звуки ударів, короткі зойки, тіла, що валилися одне за одним, - без зайвої жорстокості, але достатньо, щоб вони не підвелися найближчі кілька годин. Він навіть не витяг зброї - не було потреби марати клинок.

Коли останній із трьох сповз по стіні на бруківку, Крістофер обернувся до неї - і тільки тоді побачив, якою білою була її шкіра, як тремтіли руки, притиснуті до грудей, як вона дивилася на нього.

"Усе гаразд," - сказав він, підходячи ближче, повільно, так само обережно, як підходив до неї в перші дні, коли вона здригалася від кожного різкого руху. - "Вони тебе не торкнулися?"

Вона похитала головою, дивлячись на нього широко розплющеними очима, повними жаху.

А тоді прямо в нього на очах розридалася.

Не тихо, не стримано, не артистично, як він звик бачити при дворі, - а повністю, відкрито, здригаючись усім тілом, і повільно сповзаючи на землю по стіні. Крістофер завмер на секунду, не знаючи, що робити - він тільки що побив тих покидьків, тож руки були надто брудними. Він зняв камзол і загорнув її в нього, притягуючи ближче до себе, обіймаючи і бормочучи якусь втішальну нісенітницю.

Вона була такою маленькою в його плащі. Такою тендітною, що важко було повірити, що саме ця жінка постійно буркотіла на нього, силою вливала зілля йому в горло й жодного разу не здригнулася перед стражниками, які плюндрували її дім. А тепер вона тремтіла в його руках, як пташка, і це пробудило в Крістофера дике, первісне бажання розірвати на шматки кожного, хто колись посмів змусити її почуватися так.

Коли він раптом обійняв її, притягуючи до грудей, вона сіпнулася - різко, усім тілом, - і він одразу ослабив хват, лаючи себе подумки за необережність. Звісно, вона злякалася дотику. Хто б не злякався, якби щойно його затисли в темному провулку?

"Пробач," - сказав він тихо. - "Я не хотів тебе налякати."

Вона не відповіла й цього разу, тільки похитала головою, ховаючи обличчя глибше в тканину його камзолу, і він не наполягав. Просто стояв, дозволяючи їй плакати стільки, скільки потрібно, поки її ридання поступово ставали все тихішими й тихішими.

Додому вони йшли довше, ніж мали б, - вона все ще тремтіла, і він навмисне обирав довший шлях, зате тихішими вулицями, подалі від людних місць.

Саме тому він і побачив плакат.

На якомусь стовпі поруч з оголошенням про продаж худоби й найм на жнива був аркуш, якого він не міг не впізнати, бо дивився на власне обличчя, грубувато, та впізнавано намальоване чужою рукою. Під малюнком - його ім'я, виведене чіткими літерами, титул, прізвисько. Винагорода золотом.

Він зупинився так різко, що Селена, яка йшла поруч, мало не спіткнулася.

Крістофер дивився на плакат якийсь час, відчуваючи, що звіріє. Це відкрите, публічне полювання з його власним обличчям на кожному стовпі міста, - це вже не королівський пошук.

Він не знав, хто міг це зробитм. Король наказував тихо - він сам майже чув ці слова, хоча звідки взялася ця впевненість, пояснити не міг. А це - це було голосно. Публічно. Небезпечно для них обох.

"Нам треба йти," - сказав він, беручи Селену за лікоть і тягнучи її геть від стовпа, у тінь найближчого провулка.

"Що там було?" - спитала вона, та він похитав головою, не готовий пояснювати зараз, серед вулиці, де будь-хто міг почути.

Вони дісталися додому мовчки, і тільки коли двері за ними зачинилися на засув, Крістофер нарешті дозволив собі сказати те, що крутилося в голові весь зворотний шлях.

"Я мушу тобі дещо сказати," - почав він, і вперше за весь цей час голос зрадив йому легким тремтінням. - "У мене є хвороба. Прокляття, якщо точніше - не те, що можуть вилікувати звичайні лікарі. Я вмираю, Сел. Повільно, вже кілька років, і жоден цілитель при дворі не зміг цього зупинити."

Вона дивилася на нього, все ще бліда після пережитого, і незвично для неї мовчала.

"А тоді ти почала мене лікувати," - продовжив він, - "і воно відступило. Вперше за всі ці роки. Я не знаю, що ти робиш, не знаю, чому це працює, - але це працює, і це єдине, що спрацювало." Він зробив крок ближче, дивлячись їй просто в очі. - "Ти питала, що там було на вулиці? Мене розшукують, Сел. Той плакат з моїм портретом - це тільки початок. Хтось хоче мене знайти, і хтозна, чим це для мене закінчиться. Якщо я не вирішу цю проблему прокляття - я, найпевніше, скоро опинюся в іншому провулку з розтрощеною головою."