Розділ 8. Крістофер

Марк.

Він сам здивувався, наскільки легко це ім'я злетіло з язика - наче чекало десь на споді пам'яті весь цей час, готове вистрибнути першої-ліпшої миті.

Це було його ім'я до притулку. До всього. Останнє, що лишилося від життя, якого він майже не пам'ятав, - уривки, тіні, запах диму й чийсь голос, що кликав саме так, коротко, без пестливих додатків. Матінка-настоятелька записала його в книгу як "Марко, роки невідомі, походження невідоме" - і це ім'я ходило з ним крізь роки дослідів пані Бальтазар, поки король не запитав, як його звати, і Марко не став Крістофером, а згодом і дворянином. Нова шкіра поверх старого шраму. Він сам думав, що Марко лишився похованим настільки глибоко, що й не почує цього імені більше навіть у власних думках.

Дивно було почути його знову. Дивніше - що воно й досі пасувало, наче старий одяг, з якого не встиг вирости.

Він відклав цю думку й зосередився на іншому, вагомішому: Сел сиділа за столом, перебираючи сушене листя, і на вказівному пальці правої руки в неї виднілася свіжа ранка - не подряпина від колючої рослини, якою вона намагалася її виправдати, а рівний, акуратний надріз, схожий на той, що лишає голка чи маленький ніж.

"Порізалась," - сказала вона недбало, перехопивши його погляд, і сховала руку в складках спідниці. - "Буває, коли квапишся."

Він не повірив ані на мить. Та він також не сказав нічого - у нього самого було достатньо власних питань, на які він не поспішав відповідати, щоб вимагати чесності від когось іншого.

Натомість він задумався про дещо, що муляло йому вже кілька днів.

Прокляття не турбувало його.

Минуло, певно, днів десять, а може, й більше, відколи він востаннє відчував той знайомий холодок у грудях, ту мить, коли світ на секунду тьмянів, а тіло переставало слухатися. Навіть слабкий, зранений, він мав би відчувати бодай відлуння. Натомість - нічого. Тиша там, де мав би диміти повільний жар.

Цілитель сказав би, що це нетипово. Цілитель сказав би багато чого, якби взагалі знав, де його шукати.

Саме тому, коли Сел нарешті заснула тієї ночі, він вирішив, що досить лежати й гадати. Пора було діяти.

Рана на животі уже знову затягнулася - швидше, ніж мала б, швидше навіть за його звичну, ненормальну регенерацію. Ще один пазл до купи вже наявних.

Він вислизнув за двері й розчинився в темряві кварталу.

Крейдяну позначку він знайшов там само, де й минулого разу, - маленьку, майже непомітну, на стіні неподалік шинку. Трикутник, перекреслений лінією. Знак Гільдії. Йорин знак.

Вхід відшукався там, де й мав бути, - за непримітною пральнею на розі, повз яку він, певно, проходив разів зо два ще до поранення, не підозрюючи нічого. Пароль він пам'ятав, хоч і не користувався ним роками.

***

Йора майже не змінилася.

Вона сиділа за столом, заваленим паперами, методично сортуючи - так відрізняючись від того, коли він уперше побачив її, тремтячу, затуляючи собою трьох переляканих дітлахів, у кімнаті, куди його послали, щоб він її позбувся.

Тоді йому було байдуже до наказів, він виконував і йшов абсолютно на все - виконував, доповідав, забував. Та коли двері відчинилися і він побачив не підступну змовницю, якою її змалював замовник, а перелякану дівчину, що затуляла собою дітей, щось у ньому - може, відлуння власного дитинства, власного страху перед дорослими, що приходили завдавати болю, - не дозволило завершити роботу так, як завжди. Він інсценував її смерть. Доповів, що місію "виконано". Відтоді вона була винна життя. А з роками це переросло в щось значно рідкісніше: дружбу без очікувань, без вимог, без потреби грати роль, яку доводилося грати з усіма іншими.

"Виглядаєш так, наче тебе переїхав віз," - сказала вона замість привітання, навіть не підводячи очей від паперів.

"Приємно бачити тебе теж."

Вона відклала перо й нарешті подивилася на нього - довго, уважно, з тим самим виразом, з яким завжди оцінювала інформацію перед тим, як вирішити, скільки вона коштує.

"Кажуть, гончак короля зник," - промовила вона. - "А тепер якийсь чоловік, підозріло схожий на нього, вдирається в мою Гільдію серед ночі. Збіг?"

"Мені потрібна допомога."

"Це я вже зрозуміла. З чим саме?"

Він виклав коротко - не все, він ніколи не розказував все, навіть їй, - лише те, що потрібно було для діла. Дещо для завершення лікування, те, чого не було в скромних запасах травниці: концентрована есенція проти зараження, голки тонші за ті, якими користуються прості цілителі, рідкісна мазь, що прискорює зрощення тканин. Йора кивала, занотовуючи щось своїм нечитабельним почерком, не питаючи зайвого - вона ніколи не питала зайвого, і саме за це він довіряв їй більше, ніж будь-кому.

"І ще одне," - додав він, коли вона вже збиралася покликати когось із підручних. - "Щось для захисту. Чи приховування. Амулет, зілля - що завгодно, здатне сховати звичайну людину від пошуку. Магічного пошуку також."

Йора звела брову. "Для кого?"

"Не твоя справа."

"Звісно," - вона посміхнулася, не вірячи йому ні на мить, так само, як і він не вірив поясненню про поріз на пальці Селени кілька годин тому. - "Іронічно, що гончак короля раптом переймається тим, щоб хтось міг ховатися краще."

Він не відповів, і вона, здається, зрозуміла, що більшого не витягне, тож навіть не намагалась далі. За чверть години на столі перед ним лежав маленький шкіряний мішечок - амулет тонкої роботи, здатний, за її словами, "змастити" магічний слід настільки, щоб навіть досвідчений шукач сприйняв його за звичайний фоновий шум.

"Дорога штука," - сказала вона, підсовуючи мішечок ближче. - "Проте для тебе - безкоштовно. Вважай це відсотком з того старого боргу."

Він забрав амулет, сховав глибоко у внутрішню кишеню - туди, де тримав найцінніше, - і вже від дверей, не обертаючись, спитав:

"Є якісь новини про рід Бальтазар? Щось виринало останнім часом? Якісь чутки про вцілілу?"