Розділ 5. Селена

Десь у королівському палаці:

У покоях було тихо - лише потріскували свічки в канделябрі та рипіла підлога під чиїмись нерівними кроками. Чоловік стояв перед столом, втупившись у підлогу. Він доповідав уже хвилин десять, і кожна хвилина давалась йому важче за попередню. 

"Тобто тіла не знайшли," - константував чоловік за столом. 

"Ні. Ні тіла, ні слідів. Найманці присягаються, що влучили двічі - в живіт і в груди. Такого удару не переживають."

"І все ж він живий."

"Схоже на те."

Тиша, що запала після цього, тривала довше, ніж хотілося б доповідачу. Він знав цю тишу і водночас боявся її, адже відчував небезпеку, що повисла в кімнаті..

"Якщо він живий," - продовжив чоловік за столом повільно, наче смакуючи кожне слово, - "то рано чи пізно почне замислюватись: кому знадобилося вбивати його саме зараз і як його знайшли, вистежили, поранили? Це не так просто зробити, треба знати його слабкості досконально. І він розумний. Занадто розумний, щоб повірити у випадковість. А він не має знати, що це я."

"Накажете підсилити пошук?"

"Я наказую знайти його. Швидко, тихо, і бажано раніше, ніж він все зрозуміє і почне діяти." - Чоловік за столом нарешті підвів очі. - "Мені байдуже, скільки людей і скільки золота це коштуватиме. Зрозуміло?"

"Так, ваша величносте."

***

Минуло вже кілька днів відтоді, як Селена притягла пораненого чоловіка до свого дому, - і, якщо чесно, вже шкодувала про це. Пацієнтом він виявився дуже складним - ставив незручні питання і відмовлявся пити зілля. Як вона і думала, від нього були одні збитки. Утім, всяк краще, ніж труп під вікнами і звинувачення в убивстві - ніхто б не став розбиратися, чи дійсно вона винна.

Селена дуже глибоко замислилась над цим, коли перевіряла зілля на вогні - густе, темне вариво, яке булькало в казанку вже добру годину, - тож не помітила, коли гаряча крапля бризнула їй на зап'ясток. Вона зойкнула, різко відсмикнувши руку.

Наступної миті вона вже стояла притиснута до стіни, а її невгамовний пацієнт закривав її власним тілом, тримаючи в руці ніж, невідомо звідки взятий - вона навіть не встигла помітити, коли він до нього дотягнувся.

"Де?" - процідив він, оглядаючи кімнату так, наче та кишіла ворогами.

"Хто?" - спитала Селена, все ще не оговтавшись і хапаючись за серце. - "Я обпеклася."

Він завмер. Подивився на неї, потім на казанок, потім знову на неї.

"Обпеклася," - повторив він рівним голосом, наче перевіряючи слово на смак.

"Так. Гарячою краплею. Зілля. Он там." Вона кивнула на казанок, все ще притискаючи руку до грудей.

Він відступив, наче йому самому важко було повірити, що загрози не було.

Селена потерла зап'ясток, дивлячись на нього - на ніж у його руці, на те, як він щойно опинився між нею і порожньою кімнатою за півсекунди, хоча ще вчора ледве підводився з ліжка. Тепер цей чоловік вже не нагадував хворого шляхтича - ні, він був небезпечним. Дуже вже швидким і вправним він здавався, майстерніше всіх, кого вона коли-небудь зустрічала.

"Ти мене налякав," - сказала вона нарешті, і в голосі прорізався докір. - "У мене мало серце не вискочило."

"Подумав, що за мною прийшли." Він досі не відпускав ножа. "Я весь час чекав, що за мною прийдуть вороги. Мені й на думку не спало, що людина може так закричати, обпікшись."

"На мене напала крапля окропу. Небезпечний ворог, згодна."

Він скривився, ховаючи ніж - вона й не встигла роздивитися куди, - і сів назад, ніби нічого не сталося. Та вона й далі відчувала, як калатає серце, і це вже не мало нічого спільного з опіком.

***

"Пий," - сказала вона за годину, тицяючи йому в руки кухоль з тим самим зіллям, тепер уже остиглим.

Він подивився на кухоль так, наче там була отрута.

"Що це?"

"Те, що допоможе тобі не здохнути від зараження. Пий."

"Спершу скажи, що туди входить."

"Трави. Пий, поки не вистигло ще більше."

Він не поворухнувся. Просто дивився на кухоль з тим самим виразом, який вона вже бачила раніше - сильна настороженість, що з'являлася щоразу, коли мова заходила про будь-яке зілля чи мазь. Ніби це були не ліки, а отрута.

"Це не подіє," - сказав він нарешті.

"Звідки тобі знати?"

"Знаю."

"Ти лікар?"

"Ні."

"Тоді пий," - вона тицьнула кухоль ближче, вже без терпіння в голосі. - "Я не буду панькатися з тобою, як з дитиною."

"Я і не просив панькатися."

"Тоді пий сам, а не змушуй мене вмовляти дорослого чоловіка, як п'ятирічного."

Він не зрушив з місця. Просто похитав головою - вперто і мовчки.

"Гаразд," - сказала вона.

Вона не стала більше вмовляти - їй урвався терпець. Затиснула йому носа двома пальцями - швидко, без попередження - і, щойно він машинально розтулив рота за повітрям, вилила зілля йому в горло.

Він поперхнувся, сіпнувся, схопив її за зап'ястя - але запізно, бо встиг-таки проковтнути. Зілля вже стекло вниз, і йому не лишалося нічого, крім як проковтнути, бо єдиною альтернативою було захлинутися.

Кілька секунд він сидів нерухомо, прислуховуючись до відчуттів у тілі, а вона відступила на крок, готова до вибуху люті.

Проте його не сталося.

Замість цього на обличчі чоловіка проступив подив - непідробний, майже дитячий. Він обережно, наче не вірячи, подивився на неї. 

"Ну?" - спитала вона, схрестивши руки.

"Нічого," - сказав він повільно, майже розгублено. - "Не болить."

"А мало?"

Він не відповів. Просто відвернувся до стіни і вперше за довгий час замовк.

***

Стук у двері пролунав, коли сонце вже почало сідати.

Важкий, впевнений - це точно була не підстаркувата сусідка, що іноді заглядала до Селени.

Дівчина завмерла з ганчіркою в руці.

"Іменем корони," - прогримів голос з того боку дверей. - "Відчиняйте."