Розділ 4. Крістофер

Прокидався він важко.

Голова гула, мов великий храмовий дзвін, у який щойно вдарили, тіло ломило від маківки до п'ят, а в грудях залягла дивна порожнеча — не біль навіть, а якесь моторошне відчуття спустошення. Паскудне відчуття. Йому давно вже не було так погано навіть після найважчих завдань.

І найгірше — він не пам'ятав, як опинився в такому стані.

Крістофер спробував, лежачи із заплющеними очима, просканувати простір навколо себе так, як робив це завжди, але замість звичного, ледь відчутного гудіння власної сили відчув лише порожнечу.

Він не здивувався –- скоріше, констатував факт, що все пішло на регенерацію. Після експериментів з дивними зіллями його тіло навчилося зцілювати майже будь-які рани, поглинаючи для цього кожну краплю магії, до якої могло дотягнутися. Практично невмирущий — так це називав придворний цілитель, хоча сам Крістофер вважав це слово занадто гучним для того, хто може померти від прокляття у будь-яку мить. Але саме через цю особливість король довіряв йому завдання, які не можна було довірити нікому іншому, — ті, після яких звичайна людина не поверталася б живою.

При думці про короля голова заболіла сильніше, наче сам спогад про нього тиснув на скроні важким каменем.

"Гаразд," — подумав він, змушуючи себе зосередитися. — "Найголовніше зараз — зрозуміти, де я."

Він розплющив очі.

Над ним нависала нерівна дерев'яна стеля — явно не палац. Не жоден із будинків, де він мав звичку зупинятися під час виконання завдань. Якийсь барак, бідна хатина, з тих, що тулилися одна до одної в найубогіших кварталах столиці. Куди, в біса, його занесло?

Спогади про останні тижні розпливалися, наче хтось навмисне стирав їх, залишивши лише окремі уривки — обличчя зрадника з королівської варти, темний провулок, холод клинка. Кілька тижнів життя стерлися майже начисто. Та це його не надто стривожило. Головне — він живий. Про решту можна подумати згодом.

Раптом поруч почувся тихий, здавлений видих.

Крістофер повернув голову — рух дався важче, ніж мав би, — і побачив дівчину, що сиділа за крок від ліжка, широко розплющивши очі, вдивляючись у його обличчя так, наче побачила привида.

Перше, що він відзначив, — вона була бідно вбрана, у полатаній сукні з грубого полотна, з волоссям, недбало заплетеним у косу, з якої вибилося кілька пасем. Проста дівчина, найпевніше, зі служниць або травниць цього кварталу. Але очі… очі не пасували до решти образу. У них не було тієї покірності, яку він звик бачити в простолюду при вигляді знатної особи, навпаки — її погляд був гострим, вивчаючим, але лише коротку мить, перш ніж дівчина, немов схаменувшись, зобразила з себе селянку.

"Ти прокинувся," — сказала вона. Тон був сухий, майже роздратований — жодного сліду того побожного трепету, якого він звик очікувати від простолюду. — "Нарешті. Я вже думала, доведеться викопувати яму на городі."

Крістофер закліпав, не одразу второпавши, чи це був жарт, чи вона говорила цілком серйозно.

"Приємно знати, що моя смерть завдала б тобі стільки клопоту," — прохрипів він, і власний голос здався йому чужим, неприродним.

"Не смерть. Яма," — вона знизала плечима, підводячись, щоб налити води в дерев'яний кухоль. — "Земля тут камениста, копати важко."

Він мимоволі пирхнув — і одразу пошкодував про це, бо ребра відгукнулися гострим болем.

"Де я?" — видихнув він, коли зміг знову говорити.

"У моєму домі." Вона тицьнула кухоль йому в руки без зайвої церемонності, майже грубо. — "Знайшла тебе в провулку вчора ввечері, порізаного, як свиню на ярмарку. Могла пройти повз - майже пройшла повз."

"Чому не пройшла?"

"Тому що труп в цьому кварталі — це проблеми," — відрізала вона, дивлячись на нього без жодної теплоти. — "Стражники, запитання, зайва увага. Мені воно не треба."

Крістофер повільно сів, спираючись на лікоть, і уважно подивився на неї — на цю непривітну, буркотливу дівчину, яка щойно фактично сказала йому в обличчя, що врятувала його з суто практичних міркувань, а не з жалю чи благоговіння перед його очевидно високим становищем. Він давно звик або до улесливості, або до відвертого страху — а тут не було ні того, ні іншого. Це насторожувало більше, ніж тішило.

"Що ж," — сказав він нарешті, повертаючи собі звичну владність у голосі, попри слабкість тіла, — "хай там які мотиви, ти врятувала мені життя. Назви своє ім'я. Я щедро віддячу — золотом, якщо забажаєш. Стільки, скільки тобі й не снилося."

Вона примружилась, і на коротку мить йому здалося, що зараз вона почне підлещуватись, як і всі інші, щоб вибити з нього якомога більше. Натомість дівчина розсміялася — коротко, різко, без і тіні захвату, якого він очікував.

"Золото?" — вона похитала головою, наче він щойно бовкнув якусь безглуздість. — "Залиш свої монети собі, шляхетний пане. Мені від тебе потрібне тільки одне — щоб ти якнайшвидше встав на ноги й забрався з мого дому. Бажано до того, як стражники вирішать перевернути тут кожен камінь у пошуках когось на кшталт тебе."

"Ти навіть не спитаєш, хто я такий?" — він насупився, майже ображено. Байдужість до його особи здавалася йому дивнішою, ніж будь-яка грубість.

"А мені треба?" — вона знизала плечима, не відриваючи погляду від горщика, який саме переставляла ближче до вогню. — "Ти проблема на мою голову, хай яке в тебе ім'я чи титул. Одна проблема більше, одна менше — яка різниця."

"Я серйозно," — не вгавав він. — "Раптом ти врятувала принца?"

Вона застигла на мить, а тоді обернулася до нього з таким перебільшено урочистим виразом обличчя, що він і сам не одразу зрозумів, глузує вона чи ні. Склавши руки перед грудьми, вона вклонилася так низько й так награно, що мало не гепнулася носом об край столу.

"О принце!" — вигукнула вона голосом, повним фальшивого захвату. — "Яка честь! Як я взагалі жила без вас раніше? Дякую, що освітили моє життя своєю милістю, ваша високосте!" Тоді випросталась, і награний захват миттю зник з її обличчя, поступившись місцем звичній сухості. — "А тепер, ваша милосте, будьте ласкаві випити зілля, поки я не передумала й не викинула вас назад у той провулок, де знайшла."