Розділ 2. Крістофер

День не задався з самого ранку.

Виклик до палацу прийшов ще до світанку — коротка записка, скріплена королівською печаткою, впала з повітря прямо в його сніданок. Знову він не поснідає - його чекали в палаці за чверть циклу. Крістофер з'явився у тронну залу вчасно, як завжди, вбраний бездоганно, як завжди, і, як завжди, викликав купу різноманітних емоцій у придворних.

"А ось і гончак його величності. Хоча який з цього гончак - він просто ланцюговий пес!" — почув він шепіт, проходячи повз гурт молодих вельмож у розкішних камзолах. Хтось тихо засміявся, зробивши вигляд, що кашляє, інші удавали, ніби нічого не почули, та жоден не насмілився сказати це йому в обличчя - це було б зневагою до корони.

Він міг би стерти усмішки з їхніх напудрених облич кількома словами. На кожного з них у нього знайшлося б що сказати: хто кому винен грошей, хто з ким ділить ліжко, хто підмішує отруту в вино суперника, а хто краде з державної скарбниці, прикриваючись турботою про добробут короля. Крістофер знав більше таємниць цього двору, ніж будь-хто інший — саме тому й отримав це прізвисько. Ланцюговий пес. Той, кого спускають з ланцюга, коли потрібно вигризти правду з чужого горла, і кого тримають на короткому повідку весь інший час.

Але Крістофера давно це не турбувало - гнів придворних до нього не був новиною. Він давно навчився не звертати уваги — зрештою, вони мали право зневажати того, хто прийшов нізвідки і не мав нічого. Хто б повірив, що колишній хлопчисько з притулку для сиріт стане одним з найближчих до трону людей? Підніметься до шляхти? Ніхто, окрім самого короля.

Крістофер добре пам'ятав той день — хоча минуло вже стільки років. Йому було десять, і все, що він знав - це постійну самотність і біль. Час від часу до притулку приходила пані Бальтазар, платила гроші матері-настоятельниці, і тоді йому було дуже, дуже погано. Чомусь вона обрала саме його для своїх експериментів, змушуючи його пити дивні зілля і записуючи всі побічні ефекти, які при цьому виникали. З часом стало легше це переносити - хоча, можливо, він просто звик. А одного дня до притулку завітав король з візитом милосердя, і все змінилося. Всі раптом стали такими вихованими і так підлещувалися, що Крістофер і сам відчув повагу до цього чоловіка, хоча був тим ще бешкетником. А ще він зрозумів, що є зовсім інший світ - світ за стінами притулку, без пані Бальтазар. Тож він підбіг до короля і відчайдушно просив його взяти Крістофера з собою, обіцяв бути корисним і робити все, що йому накажуть. Поки охорона лютувала, а матінка-настоятельниця хапалася за серце і обіцяла йому всі кари світу, король махнув рукою і дійсно забрав хлопця з собою. Можливо він оцінив його сміливість, а може хлопчик просто прийшовся йому до душі - тим не менш той вечір Крістофер вважав другим днем свого народження.

Роки навчання, роки тренувань — усе це він проходив із однією думкою: віддячити. І коли прийшов час, він радо брався за будь-яку роботу на благо короля. Зазвичай це були самі брудні справи, які не можна було доручити шляхті, щоб не псувати репутацію, тим не менш Крістофер не жалівся. Одним із таких завдань - особливо приємним для Крістофера - було вистежити і знешкодити темних відьом роду Бальтазар.  Це мала бути проста місія. Він прорахував все, застав відьом на гарячому - саме тоді, коли вони творили свою темну магію - тож схопив їх, передав гвардії короля і спалив їх замок дотла. Але щось пішло не так — відьма Розалінда, кошмар його дитинства, вирвалася з кайданів, і останнім, що вона зробила перед смертю, було прокляття. Ці слова й досі вигравіювані в його пам'яті, він чує їх щоразу, коли заплющує очі:

"Нехай те полум'я, в якому я згорю, оселиться в тобі. Спершу воно лиш торкатиметься тебе: забиратиме кожне почуття, кожну крихту тепла в тобі - все згоратиме, щойно народившись. А з часом полум'я розгориться сильніше — і забиратиме вже не лише радість, а й тебе самого: розум твій потьмяніє, думки розсиплються на попіл, аж доки ти не забудеш навіть, ким ти є. Ти не втечеш від нього — і жодна сила в цьому світі не зніме його, крім крові роду Бальтазар. От тільки жодна з нас навіть пальцем не поворухне заради твого спасіння. Ти - наш ворог. Тож гори, гончак. Гори, аж доки не згориш дотла."

Він пам'ятав навіть те, як тремтіла в повітрі та ненависть — така глибока, що здавалося, ніби горить сам простір навколо неї. Тоді він ще не знав, наскільки буквально збудуться її слова.

Відтоді минуло кілька років. І хоча жити проклятим виявилося не надто приємно, Крістофер не шкодував. Перед тим, як спалити замок, він передивився папери роду, і те, що він там знайшов, шокувало його - досліди на тваринах, птахах і навіть людях, некромантія, створення незаконних артефактів, заборонені зілля… Звісно, король наказав стратити відьом. Вони це заслужили - про це Крістофер нагадував собі щоразу, коли прокляття давало про себе знати легким поколюванням у грудях, миттєвим холодом у думках, і короткими серцевими нападами, що з кожним місяцем ставали сильнішими. 

Серед тих паперів, до речі, був і родовід — акуратно виведене на пергаменті дерево з іменами, датами, лініями кровних зв'язків. Майже всі імена там були перекреслені червоним чорнилом того дня, коли він виконав вирок короля. Майже всі. Одне ім'я лишилося недоторканим — позашлюбної доньки, народженої від зв'язку, якого соромились. Ніхто з роду й словом про неї не обмовився — ні на допитах, ні під тортурами. Він не мав ілюзій: навіть якщо ця відьма й досі жива, вона напевно чула про страту решти роду і швидше прокляне його ще раз, ніж простягне руку допомоги. Та Крістофер і не шукав порятунку — він давно змирився з тим, що згорить дотла, як і обіцяла Розалінда. Він намагався завершити справи. Король наказав викорінити рід Бальтазар до останньої краплі темної, схибленої крові — і Крістофер не збирався лишати по собі незакінчену справу, тим паче доньку тих, хто ставив досліди на живих людях заради забави чи вигоди. Він думав про це як про останній борг перед короною, останнє полювання.