Розділ 19

Вона залишилася за столом, роблячи вигляд, що занурена в роботу, але пальці тремтіли над клавіатурою. Його дотик ще пульсував на шкірі, змушуючи серце битися швидше.

Він повернувся на своє місце, однак не міг зосередитися. Перед очима знову й знову спливала картина: її погляд, та крихка вразливість, і водночас — виклик у глибині очей.

Вечір настав непомітно. Більшість співробітників уже пішли. Світло в коридорі було тьмяним, і тільки їхні кабінети залишалися освітленими. Він зупинився біля її дверей, довго дивився, ніби зважував, чи варто робити наступний крок.

— Нам потрібно поговорити, — тихо сказав він.

Вона підвела очі. Усередині боролися два голоси: один шепотів "Не можна", інший — "Ти цього чекала".

Вони вийшли на балкон офісу, де вечірній Київ мерехтів вогнями. Там, серед прохолодного повітря і шуму міста внизу, він уперше дозволив собі сказати:

— Я не можу більше робити вигляд, що між нами нічого немає.

Ці слова стали тією лінією, яку вони обидва вже не могли стерти.

Вона дивилася на нього, намагаючись прочитати в його обличчі, чи це імпульс, чи зважене зізнання.
— А якщо хтось дізнається? — її голос був тихим, але в ньому бриніла тривога.
— Тоді я візьму удар на себе, — відповів він без тіні вагання.

Вітер грався її волоссям, і в цьому напівтемряві він раптом зробив крок ближче. Її спина торкнулася холодного металу перил, а його рука знову опинилася біля її обличчя. Це було надто близько для колег, але занадто правильно для двох людей, які довго тримали все в собі.

— Скажи, що ти цього не хочеш, і я піду, — його голос звучав майже як виклик.

Вона мовчала, відчуваючи, як пульс віддається у скронях. І замість відповіді просто поклала свою руку на його.
Цього вистачило. Він нахилився, і їхні губи зустрілися — спочатку обережно, як перевірка, а потім із тим відчаєм, який приходить лише після довгого стримування.

У той момент за зачиненими скляними дверима офісу, де ще годину тому гули клавіатури, народилася небезпечна історія, яка вже не мала зворотного ходу.