ПІЦА, ЧЕРГА І ВІЙНА.

Це було напередодні Зелених Свят в місті. Сьогодні я був у місті разом зі своєю рідною сестрою. Ми зайшли до невеликої столової чи кафе, а точніше піцерії, де продавали пиріжки, піцу та інші страви. Здавалося б, звичайне місце, яких багато. Але цього дня воно залишило в моїй пам'яті особливий слід. 

У приміщенні було багато військових. Молоді хлопці та дівчата у формі стояли в черзі до прилавка. Вони чекали на свою чергу, розмовляли поволі між собою, оглядали меню, замовляли їжу. Усе виглядало просто й буденно, але водночас у цій буденності було щось дуже глибоке. 

Я спостерігав за ними й думав, що переді мною не просто люди у військовій формі. Це ті, хто захищає нашу землю, наші міста і села, наші домівки та родини. Кожен із них має свою історію, свої мрії, свої переживання. Кожен із них колись жив звичайним життям, але доля привела його на шлях служіння Україні. 

Особливо запам'ятався один момент. Здається, у тісній черзі один військовий ненавмисно, в чи навмисно, штовхнув іншого. Таке часто буває там, де багато людей. Але замість невдоволення чи сварки сталося зовсім інше. За мить вони по-братньому привіталися. Один радісно простягнув руку, усміхнувся, і в тому привітання відчувалася справжня дружба. Було видно, що вони розуміють одне одного без зайвих слів. 

Мене вразила ця проста сцена. Вона нагадала, що справжнє братерство народжується не в легкому житті. Воно народжується тоді, коли люди разом проходять через труднощі, небезпеки та випробування. 

Черга повільно рухалася вперед. Воїни замовляли собі їжу. Багато хто брав піцу. Я почув, як один із них сказав лише одне слово: "Томатна". Це було так просто і природно, що чомусь запам'яталося мені.

І я подумав: яка дивовижна річ людське життя. Десь тривають важкі бойові будні, десь люди переживають тривоги та хвилювання. А тут молоді воїни стоять у звичайній черзі та вибирають собі піцу. Вони залишаються людьми зі своїми потребами, смаками, звичками та маленькими радощами. 

Саме такі миті допомагають зрозуміти, заради чого ведеться боротьба. Не лише за території чи кордони. А за можливість жити нормальним життям. За право прийти до кафе, поспілкуватися з друзями, придбати пиріжок чи шматок піци, усміхнутися знайомому. 

Я дивився на цих хлопців і дівчат і думав про їхні родини. Десь їх чекають матері й батьки, брати й сестри, дружини, чоловіки та діти. Вони моляться за них, хвилюються за них і сподіваються на щасливе повернення додому. 

Коли ми з сестрою моєю рідною виходили з кафе, я ще раз озирнувся на ту чергу. Переді мною стояли молоді люди, які могли б бути студентами, науковцями, музикантами, вчителями чи підприємцями. Але сьогодні вони були воїнами. 

І мені захотілося, щоб колись вони стояли в таких чергах вже не між службою та бойовими завданнями, а в мирній Україні, де не буде війни. Щоб вони могли думати лише про те, яку піцу обрати, в не про небезпеку. Щоб братні привітання залишалися, в війна зникла.

І нехай цей день миру обов'язково настане.