Няня

Няня сиділа в своєму кріслі під балдахіном. Вона давно осліпла і вже не годилась для виконання своїх обов’язків. Стара про це знала і чекала дня, коли за нею прийдуть герцогові банші й запропонують прогулятись. Вони будуть сумні й чемні. Допоможуть їй переодягтися перед церемонією. Можливо, навіть принесуть особливе поховальне вбрання. Проведуть на прощальні зустрічі. Та у няні вона буде лише одна. Лише з Принцесою, з її маленькою... Тільки з нею стара захоче попрощатись. Сказати, що любила це призначене до заклання дитя і бажає їй іншого життя. Так, після таких слів всі почесті закінчаться, банші не дозволять аби той, хто каламутить серце та розум Принцеси жив ще бодай годину. І на пристойне місце на замковому кладовищі розраховувати не варто. Та вона мусить це сказати. Бо це може врятувати життя дівчинки, свое няня вже прожила. Вона прожила щасливе життя і корила себе, що за весь цей час так і не знайшла сил, не набралась хоробрості виконати останню волю княгині Велли, матері Принцесси, і вивести дівчинку з палацу, перевезти у князівство, зберегти життя. Наректи її іменем, яке вона все життя тримала в таємниці. Сьогодні няня була готовою все це виправити.

Двері в кімнату розкрились і няня почула м’які кроки. Вони тут! Вони йдуть так, наче летять, наче вони справжні духи-передвісники. Няня не бачила їх, але здогадалась, що гостей четверо. Це дивно, бо вони завжди ходять по троє. Хто цей четвертий? Няня напружила очі, щоб бодай трохи розгледіти неочікуваного гостя. Він йшов до неї, і з кожним кроком його темний силует ставав чіткішим. Вона зрозуміла, що часу на прощання у неї не буде.