Розділ 1.

На твір офіційно зареєстроване авторське право.
Усі права застережені.

Жодна частина цієї публікації не може бути перекладена,

відтворена або передана третім особам в будь-якому вигляді

без письмової згоди автора.

На околиці села стояла хата – крива, кособока. Стріха в неї з’їхала, димар щербатий, стіни полупані. А паркан такий хиткий – п’яний обіпреться, і впаде. Але й охороняти тому парканові не було що – десяток курей та стару козу, таку ж немічну, як і хазяйка будинку.

Колись тут вирувало життя: великій родині належало поле і пасовисько. Та господар захворів і помер, діти розлетілися будувати власні гніздечка. І так захопилися своїми новими обов’язками батьків, що все частіше забували навідуватись у стару хату, де народились. А цієї весни занедужала й хазяйка.

Залишилася біля старої господині тільки наймолодша донька, яку звали Світаною, бо була вона світла і лицем, і волоссям, і поглядом. Та без посагу не брали красуню заміж, а там і пора сватання минула. Тепер дівчина й не чекала, що приглянеться комусь.

***Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.com, вона вкрадена в автора***

На її плечі й лягли турботи про матір та невеличке господарство. Подружок вона не мала: боялись і самі в дівках залишитись, поговорити, окрім мами, не було з ким. Та й стара дедалі частіше поринала в сон або у спогади, котрі й од сну не відрізнити. Тож найчастіше співрозмовником Світани ставав пес Кудлай, якого вона вигодувала з цуценяти козячим молоком. Кудлай і життя був ладен за неї віддати.

Жили вони тихо, бідно, нікого не зачіпали, наче й не було їх на світі. Аж якось на подвір’я заїхав вершник.

– Дай напитися! – крикнув він.

Світана боязко піднесла йому води у глеку. Та коли подавала, схопив юнак її за руку і рвонув, щоб у сідло перед собою посадити. Тільки б їх і бачили, але дівчина скрикнула і випросталась. Упав глек, розбився об землю. А пес учепився в ногу вершника і стяг зайду на траву.

Юнак упав, із переляку закриваючи голову руками. А Кудлай наче оскаженів – рвав шкіряну куртку кривдника, який посмів образити його господиню.

Сторопіла дівчина, злякалась і відкликала чотириногого друга, боячись, що людині зашкодить. Підвівся юнак, обтрусився, очі його з очима Світани зустрілись.

– Я твою халупу з димом пущу, – прошипів він, стягуючи куртку. – Жебракувати підеш! Тобі життя не вистачить, щоб за цю річ заплатити, – жбурнув дівчині в обличчя порвану одіж. – Завтра щоб була нова, а то пошкодуєш, що я тебе з собою не забрав!

Юнак стрибнув на коня, та перш ніж поїхати, вистрілив у собаку, що досі щирився на чужинця. Кудлай заскавчав, по темному хутру від голови текла темна кров.

Світана впала на коліна, затуляючи рану, неначе сподіваючись, що так урятує друга.

– До ранку! – попрощався вершник, перестрибнув через паркан, навмисно зваливши його, і зник у хмарі дорожнього пилу.

Дівчина відчула, як перестало битися собаче серце. І тоді дала волю сльозам. Плакала так гірко, що сльози одібрали в неї всі сили, і небуття накрило її, зглянувшись.

Прокинулася Світана від чогось холодного й мокрого, що тицялось їй у щоку. Повільно розплющила очі, не вірячи. Біля неї стояв її вірний Кудлай, і золото вечора осипало його доглянуте хутро золотавими зірками.

Та раптом дівчина підхопилась, а її радість розчинилась без сліду в тому золоті. Від собаки не було тіні, а страшна рана, що більше не кривавила, чорніла на голові тварини. Проте Кудлай на те не зважав. Він наче кликав улюблену хазяйку за собою до лісу, що починався за дорогою.

Не владна опиратися, Світана пішла за ним.

Собака вів її стежкою, котру знаходив між соснами і смереками, – далі, далі, доки не прийшли на галявину.

Золоте сонце вигравало на соковитій траві, фіолетові й жовті квіточки стелилися землею. На протилежному краю галявини ріс величезний будяк, що вже викинув цвіт.

Кудлай зупинився. Дівчина сіла на траву, провела долонею по живому шовку. Здавалося, для трави час зупинився, лишившись вічною весною, а коли вона прийшла сюди, то і для неї теж. Це дарувало спокій.

– Чому ми тут, мій маленький? – запитала Світана, намагаючись щиро вірити, що перед нею її вірний собака.

Пес завив, але не тоскно. Він мовби кликав.

Зашурхотіла трава, озвався птах у гіллі, скрипнув коник-стрибунець і замовк. На місці будяка стояла жінка. Висока, ошатна, білясте волосся – довге, хвилясте. А сам одяг схожий на листя і трави, а не на тканину. Очі фіолетові, мов цвіт будяковий.

Світана підхопилася і вклонилась. Давно не зустрічали люди Стражів Лісу, та ще не всі забули, як із ними поводитись, і багато хто ще міг побачити цих дивовижних істот.

– Не бійся, дитино, – голос Хранительки нагадував одночасно і переспіви птахів, і шум вітру. – Твій товариш просив за нього тобі віддячити, бо сам так за порятунок і не відплатив.