Сьоме коло / 43. Примирення

Примирення —
це не білий прапор.

Не капітуляція
перед тим,
що тебе ламало.

Не згода
назвати нормальним
те,
від чого в душі
досі кульгає тиша.

Примирення
не каже:

«Усе було правильно».

Ні.

Багато що
було неправильно.

Багато чого
взагалі не мало
ставатися.

Деякі слова
не мали бути сказані.

Деякі двері
не мали грюкнути.

Деякі люди
не мали так легко
виходити з кімнати,
де хтось після них
ще довго
збирав себе
з підлоги.

Примирення —
це не виправдання минулого.

Це визнання,
що минуле
вже не стоятиме
щодня
біля твого ліжка
з батогом.

Так,
було.

Так,
боліло.

Так,
я не все зрозумів.

Так,
я теж не завжди
був шляхетною жертвою
в чужій поганій історії.

Іноді я сам
підливав отруту.

Іноді тримав образу
так міцно,
ніби це була
остання доступна форма
гідності.

Іноді називав
власну втому
мудрістю.

Іноді
власну жорсткість —
чесністю.

Примирення починається там,
де людина
перестає вимагати
від прожитого життя
ідеальної логіки.

Життя —
поганий бухгалтер.

Воно часто
не сходиться
в рахунках.

Ти віддав багато —
а отримав мовчання.

Ти чекав справедливості —
а прийшла погода.

Ти молився про знак —
а почув,
як у сусіда
падає ложка
на кухонну плитку.

І все.

Ніякої симфонії.

Ніякого неба
в розгорнутому вигляді.

Просто день,
який треба прожити.

Примирення —
це коли ти
нарешті дозволяєш собі
не виграти
у власної біографії.

Не переписати її.

Не довести усім,
що страждання
було інвестицією
з хорошим прибутком.

А просто сказати:

«Це було моє життя.

Не завжди красиве.

Не завжди справедливе.

Не завжди таке,
яке я міг би
поставити на полицю
і показати гостям.

Але я
все ще тут».

І, можливо,
саме це
перший чесний мир.

Не з усіма.

Не з усім.

А з тим фактом,
що ти вижив
і більше не мусиш
щодня доводити
право на власне дихання.