4

Дзвінок телефону був почутий одразу, але проігнорований — занадто Мей була зайнята вивченням циклів, користуючись тим, що дім був пустий і ніхто не заважав дівчині. Хіба що діти у сусідньому дворі робили галас, тим самим відволікаючи юну програмістку від поглинання нових знань. Але, в решті-решт, чітко прописаний графік вивчення нових тем вона не порушувала, тому Мей не занадто дратувалася через дитячий галас за вікном. Тільки-от телефон дзвонив і дзвонив, тому ноутбук довелося залишити у спокої.

— Алло.

— Алло, привіт! - у слухавці почувся знайомий голос. Алекс Говард був давнім знайомим Мей, можна навіть сказати, що одним з небагатьох справжніх друзів. Парубок родом з Кіссімі, що неподалік від Бреверду, куди Мей разом із сім'єю кожного літа приїздила до своїх родичів. Там вона і познайомилась з Алексом, який зараз живе у кампусі від Унівеситету штату Флоріда на спеціальності "Програмування і комп'ютернв технології". Навчаючись на другому курсі, парубок повною мірою встиг відчути спокусу студентського життя заможного району Бреверда.Тепер хлопець просто марив про «красиве життя», і часом дуже ризикував у своїх прагненнях, займаючись "хакерською" діяльністю, у тому числі і викраданням грошей з банківських карток росіян. Незважаючи на міцну дружбу та абсолютну довіру один до одного, ці «темні» сторони діяльності Алекса Мей не хотіла знати. Людиною Говард був непоганою — доброю, веселою, легкою на підйом — і цього, в принципі, цілком вистачало на підтримку міцних товариських відносин. - Як справи?

Мей кинула погляд на невдало написаний код і, шумно видихнув, закрила кришку ноутбука.

— Нормально. Ти як?

— Порядок. Приходь сьогодні до нас.

— Ого, з чого це така гостинність? Спочатку ти свій кампус кличеш в'язницею, а зараз у гості запрошуєш. 

По той бік слухавки гучно і роздратовано видихнули.

— Мей, я не бачив тебе сто років. Скучив страшно. До того ж у нас іспити на носі, а ти надихаєш на навчання.

— Добре, - Мей посміхнулась, почувши про сум друга по її персоні, — О котрій?

— О сьомій. 

— Домовилися. 

Скинувши дзвінок, дівчина задумливо закусила губу. Що їй вдягти? І треба ще піцци замовити, бо в Алекса в холодильнику тільки кола та миші у петлях висять...

***

— Мей!

Стейсі обернулася на голос і сховала голову в плечі. Що Емілі ще від неї знадобилося?.. І чому вона узялася вижидати її біля дому?

— Чого ти тут? 

Емілі швидко підскочила до Мей и швидко тряхнула головою. Увесь її вигляд ніби кричав про крайній ступінь роздтратованості, який вона зараз відчувала. 

— Маєш хвилинку? 

Мей глянула на годинник і відчула сором за те, що вже запізнюється як мінімум на 10 хвилин. 

— Пів хвилинки. 

Емілія схопила дівчину за руку і потягла до кутка дому, аби їх точно ніхто не почув.

— Мені треба з тобою поговорити. Ти ж староста, маєш певний вплив на Томаса... Я ж знаю, тобі тільки привід дай, ти готова моралі цілий день і читати, і я подумала, може...

— Мі, припини мимрити, ближче до суті. 

Білявка шумно і важко видихнула, ніби наважуючись вимовити те, що хотіла.

— Коротше, Том зібрався йти служити. 

— Ну... А що в цьому поганого? 

Емілі закатила очі і зі злобою подивилась на приятельку

— Ти що, справді не розумієш? А раптом його покалічать? Тим паче два роки - це такий великий строк!

Мей закусила губу. Звісно, Емілі частково мала рацію. Але що вона могла зробити? Це питання вона і задала співрозмовниці. 

— Ну я знаю... Відмов його! Ти зуби вмієш заговорювати, я це точно знаю. Мене він навіть слухати не хоче, а як я його чекатиму його взагалі не хвилює! 

— А ти що, чекати його не збираєшся?

— Збираюсь. Тільки дуже погано уявляю, як витримати два роки. 

Стейсі нахмурилась. Прохання Емілі було відверто дурним і наївним, але з іншого боку, аргумент щодо того, що в армії може статися що завгодно - переконав навіть Мей. 

— Добре, я з ним поговорю. - Дівчина махнула головою, ніби намагаюсь прогнати думки про те, що саме вона казатиме Тому, не дивлячись на те, що він все одно її не слухатиме. — А зараз вибач, мені час бігти. 

— Окей, - Емілія засвітилась і розплилася у задоволеній посмішці, ставши схожою на кішку, яка вполювала велику рибину. - Тоді бувай. Дякую. 

...Студенський кампус зустрів дівчину різким запахом чогось згорівшого. Легкий димок витав по довгому коридору, в кінці якого було чутно голоси та інколи лунав сміх. 

— Мей! - визирнувший у коридор Алекс швидко підбіг до подруги та обійняв її настільки міцно, що аж перехопило дихання. — Нарешті! Я вже думав, що ти не прийдеш.

— А що у тебе там відбувається? Я чула смішки, а тепер така тиша... 

— Та у нас там... Кхм... Справи деякі, які потребують зосередженості. 

Фраза "Деякі справи" була як лакмусовий папірець для Говарда. Коли він її вимовляв - обов'язково щось відбувалося. І, зазвичай, це не викликало позитивних емоцій у Мей. 

— Ну я тоді піду, так? 

— Ні! - хлопець міцно схопив дівчину за руку. - Точніше, так, підеш, але у кімнату. Я надто скучив, щоб просто так тебе відпустити. 

Маленька кімнатка, у якій жив один Алекс, була такою затишною, що дівчина не змогла втримати посмішки. Але не надовго: до її поля зору потрапив ноутбук, в який завантажувалася база данних користувачів одного російського банку. 

— Ти що, зглузду з'їхав?! - Стейсі прошипіла це з таким невдоволенням, що Алексу стало соромно за те, що він покликав подругу сюди. — Це стаття! Ти що, не розумієш цього?!

— Та до чого тут я? Це просто мій знайомий зайшов, ми зазвичай пізніше збираємось, але сьогодні вийшло так. 

— Та це все одно, що... - Мей хотіла нагадати свому другу, що відділ боротьби з економічними злочинами дуже швидко реагує на подібні дії, але двері позаду неї відчинилися, чим і відволікли дівчину. — Ти?!